Десять років поспіль застилала постіль,
Не могла забути ту далеку осінь.
Ту карпатську осінь; гори, небо, сосни,
І його сріблясту, неслухняну просідь.
Вже й забула майже про ті грішні сльози ,
Вже й надій немала з ним зустрітись зовсім,
Але доля, доля незбагненна воля.
В край той їй дістатись трапилась нагода.
І забилось серце, та хмільним став розум,
І пішла до нього на далеку гору.
На далеку гору, та й ще й в сніжну пору,
Та таки дісталась, та до його дому.
Їх зустрілись очі… Так дивились довго,
А в очах тих була лише втома, втома …
-Он мої внучата ген біжать зі школи…
А у хаті жінка... Довгі роки хвора.
-Ну а я на разі жінка санаторна…
Якось важко… тяжко складалась розмова.
Ну а далі?,,, Далі вниз дорога.
Йшла летіла птаха, де і ділась втома.
Серце билось лунко. Жаль… так тиснув горло.
А в душі в куточку, кригою свобода.
Все зіпсувала проза життя. Як завжди. А так хотілось вершинної романтики... Та життя - воно частенько чомусь таке безжально-відверте... Повчальний сюжет. Витончені метафори.
терен юрій відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
терен юрій відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Далі вона дішла на базарчик,купила внукам подарунки, потім подзвонила чоловіку, дала йому настанови по господарству, потім дісталась у санаторій
і за вечерею, під чашечку вина, розповіла нам свою історію.
