Стоять берізки край села,
Хтось посадив їх ненароком,
Щоб довго пам’ять ще жила,
П’янила ніжністю і соком.
Їх тінь прохожих щоб манила,
Давала в спеку прохолоду,
Від вітру й сонечка закрила
І захистила у негоду.
Стоять берізки білокорі,
Про щось шепочуться гілки,
А в їх легенькій ніжній кроні
Чарують піснею пташки.
Люблю беріз дівочу вроду,
Хвилює серце їх гайок:
Немов душа мого народу,
Моєї юності росток.
У гай приводить мене мрія,
Або – коли душа болить,
Коли покинула надія –
В житті буває така мить.
Шумить стривожений гайок,
Слова шепочете, наче мама:
- Прийми спокійно все, синок,
Лиш мить життя ця чорна гама.
Змете вітрами чорну мить,
Ти бережи свою надію!
І знов берізками шумить,
Та все збувається, що мрію!
Стоять берізки біля нив,
В промінні сонця сріблом грають.
Уклін тобі, хто посадив,
Хай вічна буде тобі пам’ять!
БУДЬ ЩАСЛИВА, МОЯ УКРАЇНО!
Ось і сонце за обрій сідає,
Палахтіє лугами зоря.
А весняні сутінки вже крає
Зачарований спів солов’я.
Лине пісня з весняних полів –
Трударі повертаються з поля.
В ній – і гумор, і велич, і гнів –
Перемінна селянськая доля.
Будь щаслива, моя Україно,
Працьовитий козацький мій рід.
Де цінує народ свій країна –
Є і пісня, і гумор, і хліб!
***
