"Відкриваючи очі, побачить,
розбиваючи серце, відчує
хай кричить і біжить, я сховаюсь
і вона більш мене не почує."
Не почує... Прокидаюсь,
перша думка- знов про НЕЇ
це - хвороба, я вже знаю,
але знову відчуваю.
Серце вирву із грудей
викину на вітер
крила дам і хай летить
те, що вкрав, а квіти
Знову вирву цілу клумбу
знов спалю і як востаннє
нащо мені це безумство
де ж моє живе кохання?
В тому й справа, що немає
ні, не розлучились
де ти ходиш, незнайомко?
Ми ще не зустрілись!
Але разом лежали на ліжку
душі наші вже поряд літають
і про це вже написано в книжках
мудрі люди "любов" називають.
Справді, можна любити дитину,
або справжнього, вірного друга,
чи єдину у лузі пташину,
почуття до душі, це наруга?
Та готую знов звечора квіти,
і промови вітальні готую,
от би завтра тебе лиш зустріти,
ну а поки в уяві малюю.
Закарбую твій образ і голос
і, проснувшись, за пензлик візьмуся
буду бачити кожниий твій волос
на папері у тебе віллюся.
Поцілую... Всього-лиш твій образ,
але він- найдорожча ікона,
бо надія, на щось в житті нове,
тільки відстань- одна перепона.
Де живеш ти, я й досі не знаю...
