Вільний переклад – адаптація
С. Есенин «Видно, так заведено навеки»
Грішимо в бажаннях споконвіку,
Зрілість думки право нам дає,
Зачерствілим у душі, калікам,
За життя триматися своє.
Зрілими стаємо поза тридцять,
І земля миліша з кожним днем,
Через те і серцю стало снитись,
Що горю , рожевим, я вогнем.
Як горіти, то уже пожаром,
Через те в п’янкий, весняний цвіт,
У папуги зняв кільце не даром,
А як знак, щасливих довгих літ.
Ворожила тим кільцем циганка,
Я сміливо дав його тобі,
А тепер, ридаюча шарманка,
Палить душу в ревнощів вогні.
В голові болотний бродить вітер,
І на серці прохолодна мла,
Що чужому, ти його одіти,
Посміхнувшись у душі, змогла.
Осягнувши в ліжку ніжну втому,
Ви смієтесь разом від душі,
Що в поеті, дивному, смішному,
Розбудила пристрасні вірші.
Все пусте. І цю загою рану,
Новий стовбур з пня піде у ріст,
В перший раз, такого хулігана,
Обдурив, папуги пишний хвіст.
Текст оригіналу
Видно, так заведено навеки -
К тридцати годам перебесясь,
Всё сильней, прожженные калеки,
С жизнью мы удерживаем связь.
Милая, мне скоро стукнет тридцать,
И земля милей мне с каждым днем.
Оттого и сердцу стало сниться,
Что горю я розовым огнем.
Коль гореть, так уж гореть сгорая,
И недаром в липовую цветь
Вынул я кольцо у попугая -
Знак того, что вместе нам сгореть.
То кольцо надела мне цыганка.
Сняв с руки, я дал его тебе,
И теперь, когда грустит шарманка,
Не могу не думать, не робеть.
В голове болотный бродит омут,
И на сердце изморозь и мгла:
Может быть, кому-нибудь другому
Ты его со смехом отдала?
Может быть, целуясь до рассвета,
Он тебя расспрашивает сам,
Как смешного, глупого поэта
Привела ты к чувственным стихам.
Ну, и что ж! Пройдет и эта рана.
Только горько видеть жизни край.
В первый раз такого хулигана
Обманул проклятый попугай.
ID:
418137
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 13.04.2013 17:38:31
© дата внесення змiн: 13.04.2013 17:38:31
автор: Федик Юрій Михайлович
Вкажіть причину вашої скарги
|
