У чорній атмосфері жалю,
де страх прокинувся
зненацька,
розбилось світло кришталю і
засвітилось,
заскиглило, принишкло.
душа поета вільна й світла,
гайнула в гору так завзято...
Звелась на пальці,
зачепила край і потяглася
встати.
Злетіла високо
і ледь сягнувши хмар та
долетівши до небес, повинна
покоритися
Йому
Поет мовчить, бо небо
не давало згоди.
Бо надто тихо
там було сьогодні і
опів на п"яту.
Він опустив додолу руки,
поглянув на зап'ястя,
де була витатуйована
його ознака - перо...
До чого довело.
Його.
