знаєш, любий,я просто перечитала.
відчуття моєї непотрібності просто придушує мене.
поступово.
я відчуваю себе ялинкою: зрубали, прикрасили і викинули.
і зараз у мене найепічніший період.
я все ще стою і все ще прикрашена. та вже сохну. і колючки вже, сука, не колють, а відпадають. і скоро мамуся років за сорок почне кричати на чоловіка(який точно потрахує якусь молоду кобіту), щоб виніс мене до сраки.
але ,звичайно, за давньоруською звичкою мене потримають ще до початку лютого, а повезе - до весни достою. але розуміння того, що скоро прийде так званий смітник, не дає мені навіть спокійно відстояти своє.
дешеві понти.
була моя ціль.
і знаєш, любий, я її достигла. маю все. як в казці: одним рукавом повела лебеді і ріки, іншим - гори і золоті принци. чи як там до біса було. так от, махаю я тим рукавом, вилазять з нього мої принци і гори, а я така : "ну і до якого милого ви приперлись, дорогі мої?". а головне, що ті принци не валять. а сидять і втикають, поки я висохну і можна буде нести на смітник.
і я втикаю. принци втикають на мене,а я на них. і знаєш, мене нудить від їх золотих фраків і припудрених щіщок. хочеться нажертися і блювати їм в лице.
але я далі втикаю.
