Печатка лицемірства – це назавжди,
Скалічено з півсотні рідних душ.
Тобі потрібно грати на естраді
Та не вберіг ти свій великий куш.
Хоча не знаю, як тепер звертатись,
Із усміхом малюються слова.
Тепер, як бачиш, нічим вже пишатись,
Не чув про совість, світла голова…
Чи вже «не чула»? Боже, як це смішно!
Дитячі ігри із дорослих рук,
Про Бога більш ні звуку! Надто грішна.
Згада тебе тепер лиш сірий крук…
Якась безмірно впевнена тактовність,
Та білим шиті всі свої слова.
Я рада, що подібна «неповторність»
Дала плоди. Нарешті, я жива.
Жива в переконаннях і надіях…
У справжніх друзях, врешті-решт, жива.
Поставлю свічку за рожеву мрію
І поховаю всі твої слова.
Тобі ж вже не звикати поминати
Людей несправжніх, зшитих із думок.
То іншим лиш наказано ридати,
Плести із розпачу та сліз тугий вінок.
Та знаєш, лицемірство так банально,
Тож чхала я на твій анкреатив.
За досвід дякую, навчилась розрізняти
Де серцевина в людях, а де видно гниль. /12.03.2012/
