Мерехтять зірки на небі
міліардами світил…
Ти ще згадуєш про мене?
Якщо так…Чому ж лишив
свої спроби, намагання?
Невже все було дарма
і весна уже востаннє
в нашім серці відцвіла??
Більш не прийде й не стривожить
наш холодний супокій, мертву тишу.
Не посміє.
Вже не мій…
Відбуяли дикі квіти.
Повсихали ручаї.
Ми любилися мов діти,
а розстались мов чужі, незнайомі,
одержимі поміркованістю дій!
Лиш пожовкле кладовище перед нами…
Ти не мій…
Залишається сміятись
над безглуздістю речей,
у конвульсіях здригатись
і ховатись від людей,
щоб хоч якось захиститись.
Мінімально вберегтись.
Вижити!Та не скоритись!!
Не програти цей двобій!
Як же хочеться творити
незважаючи на біль…
А у голові лунає, констатує:
«Вііін нее твіііій!»
Ні на хвилю не забула…
Дуже прагла.Не змогла…
Брили льоду в моїх грудях,
антарктичная зима...
До сліз ....
"Як же хочеться творити
незважаючи на біль…"
Дуже чуттєво, в кожній стрічці стільки болю, розчарування ...
Але Розумашка Ви, гарно написали
Христина Рикмас відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Як же важливо знати,що мої рядки долинають безпосередньо до серця читача... Дуже приємно... :appleМене ще так ніхто не називав... Та де там!
...важко сказати і зрозуміти,шо саме потрібно... 
але без "війська" залишитись точно немаю бажання! 
Дуже приємно... :appleМене ще так ніхто не називав... 
