Як птахи, що у вирій відлітають,
Та без упину в синій простір линуть,
І видимі пороги виднокраю
Раз перетнувши – десь без сліду гинуть...
Так покоління в мороку глибини
Пливуть без спину вічними ключами,
Не знаючи, де вийшли.. де спочинуть...
Чи над якими зносяться краями.
У хмарах, в бурі, чи в яснім промінні,
Підлеглі впливові інстинктів тайних,
Летять, вивчаючи шлях далечіні,
Що їм передні зграї прокладають,
І ту мінливу світла гру і тіні,
Яку в своїй мандрівці зустрічають.
Adam Asnyk
Jak ptaki, kiedy odlatywać poczną,
Bez przerwy ciągną w dal przestrzeni siną,
I horyzontu granicę widoczną
Raz przekroczywszy - gdzieś bez śladu giną...
Tak pokolenia w nieskończoność mroczną
Nieprzerwanymi łańcuchami płyną,
Nie wiedząc nawet, skąd wyszły... gdzie spoczną..
Ani nad jaką wznoszą się krainą.
W chmurach i burzy lub w blasku promieni,
Podległe skrytych instynktów wskazówce,
Lecą, badając wąski szlak przestrzeni,
Który im znaczą poprzedników hufce -
I tę przelotną grę świateł i cieni,
Jaką w swej krótkiej zobaczą wędrówce.
