Знову в’януть усі трави,
Тільки срібні айстри квітнуть,
Дивлячись в небес холодну
Глиб блакитну.
Як же смутна тепер осінь,
Ах, смутніша ніж в роки ті,
Хоч так само жовкне листя,
В’януть квіти.
І ніч місячна так само
Сіє ясність, смуток, тишу,
І гілки так само вітер
Знов колише.
Та тепер в моєму серці
Того збудження не стало,
Що, як в чарах, смутну осінь
Оживляло.
В своїх гімнах ніч осіння
Звук блаженства колись мала,
Бо ангельська, чиста постать
Тут стояла.
Ще й тепер я пам’ятаю
Лице наче з алебастру,
Коси кучерями, в косах –
Срібні айстри.
Бачу ще той ніжний погляд,
Ті пестливі темні очі,
Бачу в місячнім я все те
Світлі ночі.
Adam Asnyk
Astry
Znowu więdną wszystkie zioła,
Tylko srebrne astry kwitną,
Zapatrzone w chłodną niebios
Toń błękitną.
Jakże smutna teraz jesień,
Ach, smutniejsza niż przed laty,
Choć tak samo żółkną liście.
Więdną kwiaty,
I tak samo noc miesięczna
Sieje jasność, smutek, ciszę
I tak samo drzew wierzchołki
Wiatr kołysze.
Ale teraz braknie sercu
Tych upojeń i uniesień,
Co swym czarem ożywiały
Smutną jesień.
Dawniej miała noc jesienna
Dźwięk rozkoszy w swoim hymnie,
Bo anielska, czysta postać
Stała przy mnie.
Przypominam jeszcze teraz
Bladej twarzy alabastry,
Kruzce włosy, a we włosach
Srebrne astry.
Widzę jeszcze ciemne oczy
I pieszczotę w ich spojrzeniu
Widzę wszystko w księżycowym
Oświetleniu.
