А лист надіслано не тому адресату,
Відправлено наздогад просто так.
Бо серцю індексу вже не згадати,
Й ніхто вже не пошле такий потрібний знак.
А я листа тобі писала слізьми,
Що моросили, наче дощ з очей.
На світ дивилася, мов через призму,
Вникаючи у кривизну речей…
Чорнило малювало, та не сохло,
Бо зрошене було з очей водою.
Папір і літери – усе промокло.
Мені лише хотілось буть з тобою…
Я дихала на скло так тихо
Й писала небу я на нім листи.
І не дійшли вони, от лихо,…
Та згодом, їх отримав, мабуть, ти…
Я зупинитись час благала,
Стріляючи пером у циферблат.
Німому адресату надсилала,
Своєму принцу.. Та без білих лат…
Писала я, що час – поганий лікар.
Що ріже тупим скальпелем. Болить.
Що йому просто вірять сліпо.
Так, навмання… Душа щемить…
І адресат читав, та слів не бачив,
Він зважив лиш на пасмурну погоду…
Навіщо людям очі, хто їм вдячний?
Бо очі – непотрібні речі побуту…
А лист надіслано не тому адресату…
Він не дійде ніколи, і не мрій!
Згорить, розтане – й змісту не згадати.
І німе серце не прошепче : «СтІй!»
