А ти мене впізнаєш у туманах сірих?
Знайдеш мене у натовпах шаблонних масок?
А блиск моїх очей із-поміж тисяч інших
Відшукаєш? Я ж не із чарівних казок!
Звичайна я. Не королева, не царівна.
Наївна трохи і закохана у небо,
Прозоро-синє, неосяжне і чарівне.
Закохана у небо. І трішки навіть в тебе…
Хто я така? Спитай у сонячних світанків,
Ніжнопрохолодних, тихих, наче літо.
Спитай у крапельки роси, яка щоранку
Бринить на пелюстках бузку. Спитай у квітів!
Йди запитай в дощів осінніх, тонкосльозих,
Або в сніжинки, що замерзла на гілках.
Послухай, що тобі розкажуть літні грози,
Що вітер тихо прошепоче, наче птах.
Нехай вони тобі розкажуть, хто я. Мрія?
Забутий сон? Скажи вже, що ти там знайшов,
В моїх очах? Мовчиш? А я не червонію.
Невже ти ще не зрозумів, що я Любов?
Приємно знову тебе читати!Останнім часом так рідко з'являєшся на сайті... Гарний вірш:чарівні,ніжні образи,цікава ритмічність! Любов,одним словом!
Люба Василик відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
спасибі, Наталочко, що читаєш...рідко буваю, часу не вистачає, але поезію далі пишу...
мені дуже приємно читати твої коментарі...
і за картинку дуже дякую...