Я стою у білій кімнаті. Насправді й не знаю, яка вона: можливо просто обтягнена білою тканиною.
Я стою у центрі. Майже зливаюся з кімнатою, бо моя сукня теж кольору чистоти й незайманості.
Мрію…співаю… іноді здається, що літаю.
В одному з кінців кімнати з’являється вродливий чоловік. Він кокетливо посміхається, починає щось солодко говорити… хто б не повірив?
Я впевнено підходжу, посміхаючись. Відчуваю, що належу йому. Заглядаю у вічі… і раптом розумію усе. Тьма. Порожнеча. Зникають усі так раптово народжені почуття. Лякаюся і зненацька переводжу погляд на його руки, а там цеберко. Він підносить посудину над моєю головою і виливає чорну речовину. Фарба в’їдається у шкіру, проникає крізь вени, наповнює судини і прямує прямісінько до серця. Втрачаю здатність відчувати. Стовпом стою – не хочеться нічого. Чоловік зникає… я непорушно стою. невідомо скільки часу минає.
Поступово фарба випарюється з крові, розчиняється у повітрі, лише де-не-де залишилися сліди на сукні. Я знову починаю жити. Ще несміливо, але вже відчуваю у собі сили. Починаю дихати на повні груди. Як чудово!
З’являється жінка. Теж вродлива і теж мила. Її слова допомагають мені вилікуватись повністю. Ми спілкуємось на відстані, але моя наївність ненавидить дистанції. І я відчиняю серце. Наближаюся… але тепер усе інакше: спочатку я отримую ляпаса, і тільки згодом – фарбу на голову. Цього разу рідини вистачає на все моє тіло – і зовні, і всередині, бо вона в’їдається у нутрощі, не залишаючи шансів шансів на порятунок. Мені залишається посміхнутися і згадати відому пісню:
«Ти відкрий подрузі двері, але серце їй своє не відкривай».
Тепер я зачиняю будь-які прояви живого в собі. Згортаюся у клубочок, ховаюсь у куточок і б’юся головою об коліна. Тілом проходить струм. Хто знає, чи я ще жива? І тільки ледь чутний реквієм серця дає знак про моє існування.
Не помічаю нічого. Уже не бачу як навколо зявляється десятки, сотні, тисячі людей з відрами, по вінця повними темної смердючої огидної фарби. Наче дрібні хижаки, що харчуються падаллю, вони живуть моїм болем, виливають одночасно на мене тонни тієї огиди: на мені немає жодного живого місця, я чорніша за чорний колір. Але мені начхати. Не чую не бачу нікого. Слухаю отой жалібний реквієм. Навіть не помічаю, що ще жива. Усе здається суцільною труною.
Тиша… усі зникають. Я вчуся ставати на ноги, дихати, дивитися. Лячно. Боюся повернутися, не те, що йти. Але найстрашніше – це люди. Проходить ціла вічність, але вони не з’являються. Я безмежно радію і кохаюся у своїй самотності. Починаю розуміти себе, думати, думати, думати. Сумна моя печаль приносить якесь тихе щастя.
І раптом… серце зупиняється на секунду. Я майже втрачаю свідомість від божевілля і страху – переді мною людина. Кричу, верещу, б’юся об стіну і прошу Його зникнути. Будь ласка. Заради всього святого! Я ж тільки навчилася посміхатися!
Він не зникає. Дивиться на мене сумним і пронизливим поглядом (раніше всі лише посміхалися!). помічаю, що Він одягнений у біле (усі інші були чорні) і зі страхом дивлюся на руку. На хвилину знову оживаю, але там … цеберко. А я подумала… щось змушує мене підійти до Нього. Підходжу, заглядаю у посудину, а там… вода. Він виливає її на мене і я відчуваю, як серце очищується від чорноти, огидна фарба випаровується з організму, очищується тіло. Але ж сукня. Вона ніколи не буде сніжно-білою. Він упевнено підходить (все ще з легким відтінком суму в очах) і знімає з мене одяг. Як це я раніше не здогадалася зробити цього? Мені стає так легко, вільно і я забуваю, про все, що було до цього. Я просто дивлюся Йому в очі. І здається, що цілий світ тримаю у руках. Уже не відчуваю себе. Є тільки ми.
Живемо. Нарешті і назавжди живемо!
