Всім противсіхам привсячую
Перед полуднем у неділю
до мене заходив Бог.
Ми сиділи із Ним удвох,
розмовляли про наболіле.
Смакували солодку диню,
попивали смачний "Дюшес".
Бог кородився на гординю,
що дісталася вже небес.
Я Йому - про своє, насущне,
про погоду, про свій город.
Той хитав головою скрушно
і записував у блокнот.
Мова йшла, як бува на кухні,
про усе, що кого болить.
Деміург нарікав, що глухне,
що не чує з небес молитв,
що усе поглинає хаос,
хоч і він – не найгірша з бід -
«все, до чого лише торкаюсь,
перетворюється у лід».
Далі, очі закривши, схлипнув,
мов шукав співчуття в мені:
«Окрім всього, мій сину, сліпну,
все довкола - у пелені...
До найближчих нема довіри –
(«все, як треба, усе окей!") -
знаю ж Біблію - певно, сіре,
як не чорне життя в людей!
А без правильної картини -
незавидна у мене роль.
От тому і зайшов, мій сину -
вибірковий такий контроль.»
Бýла прикра і ні водночас
безпорадність Його оця -
бо ж не всім випадає почесть
утішати свого Творця.
Відповів не одразу - мислив,
довго зважував - "так" і "ні" -
на душі загірчило кислим -
не хотілось горіть в огні.
Та прогнавши найгірші гадки,
врешті вичавив із грудей:
«Може, десь... А у нас - в порядку...
Україна не пропаде!
То ж не мучтеся, буде сумно,
чи настане сутужний час -
на горищі у мене трумна -
тільки свисніть - і я у Вас!..
Бог подякував і подався
у далекі свої світи…
Майже восьма. Я ще вагався -
йти на вибори чи не йти…
лютий 2010
