Почуття роздирало на шмаття,
Де текла вчора кров - там нектар,
Полум’яний, неначе багаття,
Замість вдачі отримала дар.
Меж немає в любові до сонця,
До повітря, до неба й батьків,
Вітер рвучко зриває віконця,
Не пита, чи цього ти хотів.
Хтось роками випрошує долю,
Хоче здатися щастю в полон,
Вона палко трималась за волю,
Й відкидала кохання закон.
Про одруження видав невчасно,
Та кохання чомусь не втекло,
Лиш з очей її полум’я згасло,
А у грудях вогнем запекло.
Тиша рвалась,це туга кричала,
Намагалась себе відпустить,
І надумала йти до причала,
В хвилях зраду чужу утопить.
До кохання востаннє дзвонила,
Щоб потрібні сказати слова:
«Ти пробач мене», - знов говорила, -
«Що невчасно до тебе прийшла».
Його тіло примусили жити,
Але згадки з гори не жбурнуть,
Не умів він так страшно любити,
Хто ж умів, більше тут не живуть
