Вагітна, стомлена, розбита…
Утоптана у грязь життям
Вона сиділа в коридорі,
Із проклятим своїм дитям.
А біля неї метушились,
Такі ж вагітні жіночки,
Над ними ніжно так трусились
Майбутні тата, татусі!
Вони щось щиро гомоніли,
Шептали ніжності слова,
Вона сиділа обгоріла
Від сорому, від того зла,
Що їй накинули на тіло,
Зганьбили всю її до тла,
А потім кинули у пекло,
Та не саму, а ще й дитя.
Вона сиділа в коридорі,
Білі халати в даль плевли.
Вона в дитини запитала:
Скажи навіщо мені ти?!
Чому не можу тебе вбити,
Під серцем , мов тягар ношу…
За душу твою перед Богом
Я не запалюю свічу?
Скажи навіщо ти потрібна
Мене зганьбили і тебе,
Вона це мовила у голос,
А в відповідь:
- Нехай живе!
Якась старенька санітарка,
Присіла, зладивши чоло:
- Не плач дитино, адже в мене
В житті і гірше ще було.
Не плач у горі, адже щастя
Тебе в майбутньому чека,
А біля серця, не провина,
А сенс всього твого життя.
Всміхнулась дівчина у горі,
І не повірила в слова…
А згодом все сама збагнула,
Взявши на руки сенс життя.
Співчуваю жінці...
