Знову – дощ. Знову – сум. Це, напевно, тому, що ти плачеш
Десь тихенько в подушку. Не можеш заснути вночі,
Нарікаєш на долю, як кажуть в народі, собачу,
На життя, що згорає, як вогник тремтливий свічі.
Ці краплини дощу з мовчазного січневого неба –
Ніби докір мені за все те, що не дав я тобі,
За ті ночі недоспані, слово різке без потреби,
І за срібло у скронях, і дні, що минули в журбі.
То, чому ж я не здужаю дощ хоч на мить зупинити?
В вічних пошуках щастя злітає короткий мій вік.
Чом не можу лишити цю землю, дощами умиту,
Щоби випити сльози з коханої милих повік?...
3.01.11
Дуже сумно, що таке щире кохання(а,як ти правильно підмітив - велике краще видно на відстані) змушено плакати у розлуці...
Та не край собі душу, друже, у всі віки багато чоловіків змушені були вирушати у далекі світи в пошуках куска хліба і кращої долі, залишаючи коханих, батьків, дітей ...Розумію, що тебе це мало утішає... Можу тільки поспівчувати і побажати повернення до коханої у найближчий час!
Salvador відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
За такий гарний відгук і спробу розрадити щиро дякую!!! А доля - тому і доля, що маємо її, свою, і мусимо випити до дна цю чашу. Все ще сподіваюся на добре...