Вранішня вулиця - сонна, невмита, закутана у туман та ледь торкнута Сонцем...
Ти подзвонив о шостій. Мобільний з ночі на "беззвучно". Я ще спала. Та чогось прокинулася, аби прочитати сповнену розпачем смс:"Спиш... Прикро... Так важко"
Бігти! Бігти!!!! Бігти та несамовито кричати. Бігти крізь важке повітря, яким не можливо дихати. Бігти, розштовхуючи натовпи своїх божевільних нав"язливих думок, що не дають жити, рухатися і, навіть, вмерти... Не дадуть...
Нема жалості. Не-ма-є! Розтратила всю. На себе, мабуть. Не годна тебе жаліти. Та й не можна тебе жаліти. Ні в якому разі! Просто обіймаю тебе і молю Бога, аби хоч моя присутність стала тобі порадою. Не слова, не рухи, не думки, а мої чуття, що тонкими променями-струнами виходять з усіх семи моїх чар. І те, що витенькує моє серце на ткацькому верстаті нутра най стане тобі рятунком. Може не зовсім таким, як ти собі думаєш, хочеш, чи чекаєш, але справжнім рятунком. Я вірю...
Я сиджу високо на даху і вдихаю наповну цей ранок. Чую тебе... Знаєш, навіть, на мить, стаю тобою... Ні! Не подумай! Я не кинуся! Просто хочеться ввібрати цю дивовижу в себе, аби наступного разу, при зустрічі, висипати тобі за пазуху цілу пригорщу Спокою, у вигляді Вранішньої Вулиці - сонної, невмитої, закутаної у туман та ледь торкнутої Сонцем...
