Я беру телефон, набираю тебе
і одразу дзвінок відміняю;
набираю тебе я у простір та час.
Я не маю тебе, я не маю...
Убиваю дзвінок, обриваю шляхи,
щоб не чути тебе, щоб не бачить.
Ти не знатимеш поки чим дихаю я,
хай обірвана хвиля пробачить.
Серед стін кам'яних, де немає ходів
імпульс мій розривається пальцем.
Я чекаю дзвінка більше сотні віків
як солдат на снаряд на дні шанця.
Я чекаю, терпляче чекаю тебе.
Телефонну зайняв оборону.
Видаляю я номер твій знов, а проте
не забуду його я до скону.
Мій сигнал - почуття я послав у ефір.
Я чекаю примарного щастя.
Я - один, я є нерв, я - звіряче чуття
телефонної хижої пасті.
Тут немає дротів, що гуділи б мені.
Мій зв'язок - то здичавілі хвилі.
Мій екран - то маяк, що у темнім вікні
видно на заморожені милі.
Тож бувай-но о мій нестійкий абонент,
вимикаю я передавач.
Ніби жалібний зойк у останній момент...
Тож пробач мене, серце, пробач.
Може вже я востаннє ці цифри пишу
і коротке як сон СМС:
"Так. я вийшов. на зустріч біжу. почекай.
скоро буду. о третій. на краю небес..."