Чомусь так сумно, і не знаю,
Коли закінчиться цей довгий вечір.
Секунди падають свинцем на плечі,
І переповнюють до краю
Надбиту чашечку терпіння.
Слів таких не маю,
Щоб описати ночі шурхотіння,
По закуткам, коробкам і полицям
І обступила тьма, не відпускає,
І грянув постріл – не вмираю,
Звідси не вилетиш, мов з раю,
Вкусивши з дерева пізнання.
Родившись не в гріху – в коханні,
Від спокою і до займання –
Хвилини ці не перші й не останні…
І знову Сонце зійде зрання –
Його зустріну на світанні…
Надіюсь, що, колись, з тобою,
Прекрасно-свіжо-весняною,
Такою, лагідно-простою
Убивцею стоїчного спокою,
Владикою моєю і рабою,
А, головне, близькою і земною.
