Світає. Просинається село зі своїми проблемами – просинається місто... і я, посередині не невидимій гойдалці злітаю до небес. Місто-село, місто-село. Скрип-скрип-скрип. Село говорить доброго ранку співом півня. Шелестом вітру в верхів’ях дерев, дзвінкими струменями молока.
Місто – позіханням депо. Радісним дзеленькотінням трамваїв, що повільно рушають в свою довгу подорож.
Скрип-скрип. Це голос моєї колиски. Колискова, що колись співала мені мама. Колись.
З цього і почнеться Подорож у мій зачарований світ.
Скоріше. Вперед по між стовбурів трави. Вперед. Вперед. Шурхотить зелене листя неначе сосновий ліс... Тільки б не заблукати в цій гущавині. По стеблинці заклопотано підіймається Божа Корівка... і весело злітає в синь.
Далі. До самого горизонту. До самого краю.
Нарешті!!!
- Хто зіткав білий саван снігу? Чи це небесні груди залляли землю молоком? Смакуйте: Безмовні, Бездержавні переростки не-мов-ля-ти...
Я маю мовити, бо я з поміж них:
- Мене звати пустка. Що з’явилася з Темряви в холодну зимову ніч. Хоча. Чи могла я з’явитися, коли мене немає, коли я завжди є? Ні... Краще слухати тишу. Чуєте?
Білий простір наповнений завиванням вітру, стогоном усохлих дерев, тоненьких бадилинок.
Чуєте?.. Ця пустка наповнює мене. Я розчиняюся в ній повністю, до останнього атому.
Хаос. Зникає видима реальність. Лише пульсуюча спіраль в безмежність, в чорний квадрат, що має велике вухо і східці до пустої кімнати. Сотні маленьких вогників наповнюють її, відбиваються в воді, розчиняються в клубах пару. І очі, в зіницях яких ще по одній мерехтливій кімнаті. Звідти, з іншого виміру долинає голос:
- Опустіла я, пуста кімната
Усе на місці, в мені нема
Протяг кусає за лікті
Сонце жмурить очі
Рипить підлога
Пробігла миша
Сконав день
Нажаханий день
У цьому Будинку
Де наглухо зачинені двері
Вікна, мої засклянілі очі – щоночі.
Скрип – рипнули прочинені двері. За поріг, на простір, ближче до неба. Там в небесах своє життя: блукають люди, якийсь чоловік грає на сопілці, а он двоє сліпих співають... так журно співають. Немов благають Бога показати шлях до Раю.
А я йду, чи мені здається?
Ось річка, а ось вже засніжений ліс, ось поле. Але чомусь над ним зависло марево: чорні стовбури труб пухкають димом, а в диму залізні хрести кладовища, і один старий камінний хрест важко схилися до землі.
Нічого не чую, тільки сумну пісню вітру... Блукаю містом. Тиша. З будинків за мною спостерігають невидимі очі, голови дивних істот – химер чиєїсь хворобливої уяви. Моя подорож продовжується. Я йду, йду, а кінця ще не видко. Мабуть, це і добре. Доки дійду – знайду себе і запитаю:
- Хто ти?..
І буду довго чекати на відповідь.
Білий метелик спурхнув, покружляв і впав по між списаних аркушів блокноту, що з шурхотом загорнувся.
Голос моєї мами, здалеку наспівує давно забуту пісню. Це як привіт, і хай тобі щастить від моєї родини.
!
