Залічиш рани, знімеш втому,
Почистиш лати, одягнеш
Мені на голову шолома
Й коня із стайні приведеш.
Любисток заплетеш в вуздечку,
Коню в нашийник вплетеш мірт,
Притулишся усім сердечком
І поцілунком витреш піт.
Лиш до меча не доторкнешся,
Якось відведеш очі вбік,
Як буду брати - відвернешся
Й подаш в торбинці свіжий хліб.
Підійдеш, як буду вже верхи,
Обнімеш ногу в стремені,
А я нагнусь до тебе зверху
Й загляну в очі ті сумні.
Лиш поцілую й вирвусь риссю,
Щоби навік сховать в грудях
Той погляд, що не раз присниться
Й цілунком освіжить уста.
В чашці кави та цукерці
Ранок бачу - то ж прогресс,
Відчинив гаражні дверці
І завів свій мерседес
На порозі люба моя,
Поруч мій найменший рід,
Поцілунками промова,
- Ось візьми, це твій обід...
Відчинив уже ворота,
Блимнув фарами, бувай!
І думками - на роботі,
Що за доля, де ж той рай?!
Повертаюсь - вже затемно,
Та малеча ще не спить, -
Жде дарунки потаємно
Й "тятя" голосно кричить!
Пригорнуся, поцілую
На столі вечеря жде...
Всі поснули. Я ж міркую, -
На сторінку хтось зайде?
Звичний логін набираю,
Швидко щоб ввійти туди,
Є! З натхненям прочитаю
Свіжий вірш від Бороди!
Борода відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже дякую за вірша
І прекрасний коментар.
Доля, друже, в нас не з гірших,
Чи ж потрібен нам той рай?
Я вже пробував - немає!
Того раю на землі,
Спершу глянеш: Ось ти, раю!
А придивишся - та ні!
Хіба рай, як в серці туга,
Хіба рай, як спогад-біль
Б*є тебе. Полиш то, друже!
Рай - це «тятя» те в сім*ї!
Рай - це любляча дружина,
Рай - це той смачний обід,
Це робота і машина,
Праці це солодкий піт.
Рай - коли ти пишеш вірші
І коли їх хтось чита.
Не сумуй, Сергію, більше,
Шанування! Борода.
