Жило собі двоє лебедів серед зелених трав, блакитного неба і чистої води. Щасливі були, бо їх познайомила сама Весна. Здавалось, для щастя нічого вже не треба, лише б не зникали його очі, його засмучені очі...
На дворі пахло цвітом, коли лебідка зрозуміла, що у їхній новоспеченій сім”ї буде поповнення. Радості не було меж. Небо стало ще блакитнішим, а вода ще теплішою. Здавалось, у неї вже не два крила, а цілих вісім... Так хотілось злетіти... Дочекалась ночі, щоб розповісти коханому приємну звістку. Довго дивилась на зоряне небо, і намагалась розгледіти оту, свою зірочку, яка світить лише для неї. З”явився її лебідь. Втомлений після важкого дня, розчарований в житті, голодний і такий рідний... Зустріла його легким пурханням крил і відчула гаряче дихання на своїй шиї. Ще раз переконалась у тому, що він серед усіх найкращий. Розповіла йому про те, що тепер у ній дозріває ще одне лебедя... А у відповідь отримала спокійну відповідь: “Вбий”. Сльози котились рікою, здавалось, тому потоку не буде кінця. Втекла у хащі, щоб загубитись серед болота, щоб заховатись від жорстокого світу, щоб вберегти своє дитя.
Згадались усі слова, які він казав. Словам не можна вірити. Згадалось, як він обіцяв любити вічно. Не витримала — повернулась. Лебідь місця собі не знаходив : облітав усі ліси, обшукав всі озера, намагався знайти рідну душу. Коли побачив її силует, її брудні крила на воді, підплив і заплакав. Проте від своїх слів не відмовився — спокійно пояснив їй, що зараз не готовий виховувати малого... Лебідка на це промовчала. А потім пообіцяла , що не дозволить пташці народитись. Поцілувала свого лебедя і пішла в ніч. Пішла, щоб більше не повернутись.
Збрехати виявилось легше, ніж убити. З яйця вилупився чарівний лебідь — біле оперення, довга рівна шия, витягнуте тіло та червоно- оранжевий дзьобик. Не було йому рівних. Зростав на потіху матері і понад усе любив літати. Одного разу повернувся у рідне озерце і розповів матері, що зустрів якогось дивного птаха — з вигляду ніби лебідь, але весь чорний і з великими очима, страшний такий... Лебідка одразу зрозуміла про кого йде мова. То був його батько. Такий же чорнявий, як і багато років тому, такі ж сяючі очі, напевно така ж довга шия... Але вже старенький, тому й бояться його молоді. Згадалось те, як вони разом зустріли весну, і те, як вона зраділа, дізнавшись про вагітність... А тепер поглянула на малого і сказала : “ Не літай туди більше”.
Повірили? Збрехала я вам, не було такого, бо лебеді — не люди. Вони своїх дітей не вбивають.
