Сніг. Гарно так. Люблю дивитись на його політ у світлі ліхтаря. Ммм... ТАк класно... Навіює якісь непотрібні романтично-сопливі думки. Від цього аж хочеться розбити той ліхтар. Щось не те зі мною. Ніби й метеликів в животі нема, та однаково щось не дає спокійно пропускати мимо серця тексти усієї теї лірики,що навколо. А мене це не влаштовує. Навіщо воно потрібне? Вистачає знедолених,заплаканих лиць знайомих і подруг,у яких чергове нещасливе кохання. В такі моменти навіть хочеться поклястись собі,що ніколи нікого не покаєш. Аж ні. Обов'язково знайдуться ті очі,в які ти не зможеш спокійно дивитись. І все тіло буде напружуватись при його дотику. Будеш сто разів на день заходити на його сторінку. Згадуватимеш всі слова, сказані ним до тебе сьогодні. Плакатимеш в сто раз більше від його незначних насмішок в твою сторону, ніж від жорстоких образ інших. З жахом розумієш,що колись таке буде. І хочеш від цього втекти. Але доля вважає,що це неправильно. Чому ж тоді вона не може посилати до нас саме НАШИХ людей? Чому ми повинні проходи через багато перешкод на шляху до щастя? Щоб цінувати його? Якщо це твоє справжнє щастя,ти й так його цінуватимеш,не дивлячись ні на що.
Вдень всі думки будуть зайняті навчанням,проблемами зі здоров'ям і сім'єю. Але ввечері ти обов'язково згадаєш про цей дурдом. Коли гулятимеш з друзями і дивитимешся на політ сніжинок при світлі ліхтаря. Тоді тобі знову захочеться розбити їх об його голову. Або просто підійти й поцілувати.
Ні,все добре. Доля не зла...Більше не образить. Правда?
щастя Вам.
