Холодні зорі з вікових вишин
Яскравим світлом у безодні грають.
Роняють сяйва кришталевий дзвін
І брами часу в вічність відчиняють.
Коли настане час сягнути їх,
Залишивши земні курні дороги,
Відкриються нам зоряні шляхи,
Й згадаємо, що ми є трохи боги.
Що наше тіло – сяйво і любов,
Свобода і окрилене творіння.
Що наше справжнє, істе ремесло –
Крізь бризки світла радісне паріння.
А поки ми у звичнім маятті
Ще топчемо чужі жорсткі пороги,
Забувши майже, що і на землі
Ми все ж таки, ми всі є трохи боги.