Він тримав її міцно за руку,
Коли йшли, і боявсь відпустить.
І не мав найрідніше нікого
Лише мама, яка захистить.
Місто їх пригортало в обійми
Той садочок, і парк; все жило.
І сміявся хлопчина привітний,
Відчуваючи тепле крило.
Заглядаючи в мамині очі
Бачив тільки обіймів тепло.
Цілував він у щічку щоночі,
Руку клав на щасливе чоло.
Раптом все помарніло, змінилось.
Мама стала чомусь вже сумна
Містом вибухів хмара котилась,
І котила цю хмару війна.
Ні садочка, ні парку не стало
Знищено просто, як не було
Болю й горя багато завдало,
Поламало життєве стебло.
У підвалах, ховаючись часто,
Їх серця завмирали що мить.
Коли вибух за вибухом рясно
І, як видно, будинок горить.
Ось іще один вибух міцніший.
Впала стеля, настала пітьма.
Хлопчик плакав, десь крики лунали
Він не знав, що вже мами нема.
Взяв хтось раптом хлопчину на руки
І поніс крізь попіл до сонця.
Але руки були то не мами,
А чужі тримали долонці.
І, вдивляючись потім довкола,
Він тремтів, дощ падав на коси.
Що ж так довго ще мами немає,
Як прийде то витре всі сльози.
Зігріє його, як зігрівала
У довгу холодну ту нічку.
Обійме його, як обіймала,
А він поцілує у щічку.
Години летять за годинами
Та цьому не бути ніколи.
І вже на дорогах майбутнього
Хтось чужий вестиме до школи.
Сергій Кузьменко.
