Так сумно верба нахиляла
Свій локон зелений до ставу;
В томлінні земля знемагала, –
Чекала вечірню загрáву.
А небо безмежно сіяло,
І в нім пропливали, як мрії,
Рожеві просвітлені плями
Хмарок, які завечоріли.
Я, повен любові і муки,
Мовчав, а в душі, наче хмари,
Роїлися мрії і звуки,
Печаль невесела співала.
Хотілось мені в ту хвилину
Співанням живим воскресити
Те, що в забутті час поглинув,
А все незабутнє спалити!..
19.11.2013
