Цей віршик про мишку, мишку-хікікоморі,
що живе у моїй коморі.
То зовсім звичайна хатня сіренька мишка.
Запах гарячої кави, тепла ковдра, улюблена книжка,
шматочок твердого сиру та трохи вайфаю –
от і все, що потрібно мишам для особистого раю.
«Сьогодні їла горіхи, – пише вона у блокноті, –
медитувала, сповна віддавалась роботі,
подивилася «Гладіатора» (крізь шпаринку)
і – заради фігури – понюхала апельсинку.
І хоча за стіною шуміла зимова злива,
майже не плакала. Навіть була щаслива.
О, я житиму тихо і мудро! А потім – тихенько помру…»
(Бо коли ти немов провалилася в чорну діру,
запевни себе, що то не діра, а дірка;
після цього ще трохи зусиль – і готова затишна нірка.)
Та що не кажіть, а мудрість приходить з роками.
Колись була вона юною, зачитувалась Муракамі,
носила каффи, слухала треп та вічуху,
фарбувалась в рожевий і ледь не набила татуху.
А ще любила дивитись на місяць – і до самого рання
мріяти про кохання…
…Їхня зустріч була випадкова. Його звали Кажан Валера.
Скрім-вокаліст, він оспівував Мурцифера
на сцені сільського нічного клубу; чорна його косуха,
крива демонічна посмішка та відстовбурчені вуха
запали їй в серце… «Вау, нова фанатка!»
(У його пазуристих лапок була дивовижна хватка.)
Вони танцювали всю ніч, а з неба серпневі зорі
золотими очима читали їхню лав сторі.
«Мо’, політаємо, крихітко?..» Це пролунало раптово,
до таких пропозицій вона не була готова
і попри всю свою «крутість» не вживала ні алкоголю,
ні інших речей, що призводять до втрати контролю.
Що б сказала їй мама? А бабця, церковна миша?!
Тому у повітрі запала незручна тиша
(лиш кудель Титанік гавкав у далині),
і, зашарівшись, вона обронила: «Ні!»
Ні.
Ні.
Ні.
О, як вона плакала потім! Ох, той слізний, солоний град…
І сало втратило смак, і сир – аромат.
«Моє серце розбито, – писала вона у блокноті. – Кохання –
то суцільні страждання».
Вона кликала кішку-смерть і навіть гризла миш’як.
Навіть пила коньяк.
Родичі заметушились. «Знайомся, це щур Антон!»
«Радий знайомству. Я менеджер – офісний, хех, планктон».
(Його довгі різці нагадували доміно.)
Він похвалив її сукню і запросив у кіно.
В залі пахло поп-корном. Люди хлюпали носом:
на екрані ридала Роза, тонув Джек Довсон…
«В мене дома цікава колекція битого скла, –
може, глянемо? То недалеко – он там!» І вона пішла.
Це сталося у кутку під рипучим ліжком;
він одразу ж заснув, а вона поплакала нишком,
потім потайки роздивлялася голий Антонів хвіст.
Він хропів і сопів так химерно, наче мав особливий хист;
прокидався, йшов до вбиральні і знову лягав біля неї.
Вона остаточно позбулася романтичної ахінеї!
Правда, потім у неї був ще не один залицяльник.
(Молодший подружчин брат, сусід, навіть мамин начальник…)
Наймилішим був Харитончик. Чим скінчилось? Нічим. Ніяк.
З’ясувалось, що він – лише уявіть! – хом’як.
Час ішов. У її ровесниць (невже то вчорашні пискливі дівчата?)
лисіли чоловіки та дорослішали мишенята,
вона ж, самостійна (самотня) і неприборкана (дика),
живе як відлюдниця, соціофобка, хікка.
Під ніком Гризельда її можна знайти в Інстаграмі
(7 підписників, марна спроба заробити щось на рекламі).
«Я фрілансерка, – каже вона нечисленним знайомим, – рідко виходжу з хати».
Їй не хочеться ані дружити, ані кохати.
Раз на місяць вона відвідує батьківський древній сарай,
але як там темно і сумно!.. І майже не ловить вайфай.
Ні, вона воліє сидіти в своїй коморі
і навіть не знати, що робиться там, надворі.
То цілком природно, що маленькій, слабенькій миші
хочеться тиші;
і коли у моїй кімнаті рокочуть низькі голоси і лунає сміх,
їй абсолютно ясно – там коїться смертний гріх.
(Бо чоловіки взагалі хижа, убійча раса:
і в ложці, і в ліжку бажають вони лиш м’яса.)
«Пройди свій життєвий шлях, – пише вона у блокноті, –
не здіймаючи пилу (Піфагор). Жалюгідні радощі плоті
для світлого нашого духу – темна, глибока яма».
(І далі ще кілька цитат з Ф.Ніцше та О.Хайяма.)
Так, вона не чекає від долі жодного дива.
І, якщо розібратись, то, по суті, щаслива…
(От якби лиш не це невідчепливе відчуття,
що ти лишень сіра миша і сіре у тебе життя,
що у бажанні мати на все страховку
сама себе, клята дурепо, загнала у мишоловку!
А цей щем, від якого сльозою беруться очі?
А безрадісні вечори? А безсонні ночі?
А невідступні похмурі нічні думки
про те, що на спинці посивіли три волоски?!
Ой, як же гірко і гидко – наче гризеш фанеру!)
…На світанку вона засинає і бачить у сні Валеру.
ID:
1030053
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Гумористичні й жартівливі вірші дата надходження: 05.01.2025 17:52:58
© дата внесення змiн: 05.01.2025 17:52:58
автор: Світлана Себастіані
Вкажіть причину вашої скарги
|