"Не йди", — я попросила пустоту,
Бо ти давно закрив сталеві двері,
А перед тим сказав: "Обрав не ту".
Мабуть, та більш пасує інтер'єру.
Певно, вона легка, мов той шаблон,
А винятки, як я, не кожному під силу.
Її обводити та хоч разів з мільйон,
Мене обве́сти — треба бути смілим.
У неї, мабуть, усмішка грайлива,
Вона, напевно, завжди буде вдома,
Вона, ймовірно, вся така пасивна.
Краса для неї спершу, потім врода.
Я знаю їх, як сво́їх п'ять пучок.
Ти, певно, вже забув, як починалось.
Як нарозказував мені казок,
А я, як за зразком, все посміхалась.
