Я повернувся якраз із роботи, і кастелянша мені сказала, що до мене хтось приходив. Перед моїм приходом десь за півгодини. Відлюднику, тобі це так приємно. Так, ніби відкривається в тобі додатковий життєвий смисл, про який ти сам нічого не відаєш. Таки справді, людина — то скотинка суспільна. Ось і на зміні. Якось із самого ранку мені працювалося дуже легко. Так, ніби не було ні широкої роби, ні глевкої глини, ні капотіння води за потилицю, ані цієї триклятої тарадайки, яку ледве випхаєш з-під транспортера. А щось таки приємне — в оцьому братстві перекошених від напруження морд, в цих голодних за сном очах, побільшених од роботи і од нічної підземної тиші. В тому, що ця триклята вагонетка як не впирається на осклизлих глеюватих рейках, а таки піддасться — нашим плечам, рукам, ногам, сідницям, часом — ломикам. Добре, коли нема зайвих розмов, коли нема наказів, а кожен крутиться за роботою, як чорт. Той поліз чистити щит, той прибирає біля люка, той погнав вагонетку, той цюкає сокирою, нарощуючи колію. І який був блаженний перекур! Цей хацапетівський фраєр сів у кутку і світив голодними очима, як МАЗ. Ото дурень. То цей сибіряк Федір спроквола встав, зайшов іззаду, взяв його за штани і посадив до кола: "Ти чого, паршивче, тікаєш? Ти мені дивись, бо враз порву штани".
Я только что вернулся с работы, и кастелянша сказала, что ко мне кто-то приходил. Перед моим приходом где-то за полчаса. Нелюдимый, тебе это так приятно. Как будто открывается в тебе дополнительный жизненный смысл, о котором ты сам ничего не ведаешь. В самом деле, человек — это скотинка общественная. Вот и на смене. Как-то с самого утра мне работалось очень легко. Так, словно не было ни широкой робы, ни скользкой глины, ни капанья воды за шиворот, ни этой треклятой таратайки, которую едва выталкиваешь из-под транспортёра. А есть всё же нечто приятное — в этом братстве перекошенных от напряжения морд, в этих изголодавшихся по сну глазах, расширенных от работы и ночной подземной тишины. В том, что эта треклятая вагонетка как ни упирается на осклизлых глинистых рельсах, а таки поддаётся нашим плечам, рукам, ногам, ягодицам, иногда ломикам. Хорошо, когда нет лишних разговоров, когда нет приказов, а каждый крутится на работе, как чёрт. Тот полез чистить щит, тот прибирает у люка, тот погнал вагонетку, тот стучит топором, наращивая колею. И какой был блаженный перекур! Этот хацапетовский фраер сел в углу и светил голодными глазами, как МАЗ. Вот дурак. Тот сибиряк Фёдор медленно встал, зашёл сзади, взял его за штаны и посадил в круг: "Ты чего, паршивец, убегаешь? Ты смотри мне, потому что враз порву штаны".
Отак і доробили до зміни. Закриють карбованців по 10-12, не менше.
Так и доработали до смены. Закроют рублей по 10-12, не меньше.
Після лазні хлопці подалися до центрального стадіону по квитки. Я поплентався додому. В тролейбусі проспав усю дорогу, так що мало не проїхав. Такий мене сон розібрав, що й ну. Здасться, і в ліжку не так гарно поспати, як оці двадцять хвилин у тролейбусі.
После бани ребята отправились на центральный стадион за билетами. Я поплёлся домой. В троллейбусе проспал всю дорогу, так что чуть не проехал. Меня такой сон разобрал, слов нет. Кажется, и в постели не так хорошо спится, как эти двадцать минут в троллейбусе.
Я хотів був прилягти на ліжку і трохи відпочити, але побоявся заснути не ївши. Тоді спустився донизу, попередив чергову і подався в чайну (їдальня вже зачинена).
Я хотел было прилечь на кровати и немного передохнуть, но побоялся заснуть, не поев. Тогда спустился вниз, предупредил дежурную и направился в чайную (столовая уже закрыта).
Їсти не було нічого. Довелося взяти бринзи й пива. На бринзу сідали мухи, буфетниця ледачим жестом їх зганяла, їй було нудно — на цій роботі, яку вона, певне, настільки ненавиділа, що покинути її вже не могла.
Есть не было ничего. Пришлось взять брынзы и пиво. На брынзу садились мухи, буфетчица ленивым жестом их сгоняла, ей было скучно – на этой работе, которую она, похоже, настолько ненавидела, что оставить её уже не могла.
Потім, зробивши маленький гак біля середньої школи, я повернувся назад. Світило сонце, стояла висока осіння тиша, навіть кури не сокотіли, і тільки коли-не-коли дорогою гримотів охайний автомобіль.
Потом, сделав маленький крюк возле средней школы, я вернулся назад. Светило солнце, стояла высокая осенняя тишина, даже куры не квохтали, и только изредка по дороге грохотал чистенький автомобиль.
У вестибюлі я здибав Олексу. Він махнув мені рукою, і разом ми піднялися на другий поверх.
В вестибюле я встретил Лёшку. Он махнул мне рукой, и мы поднялись на второй этаж.
В кімнаті було трохи холодно. Відволожений цигарковий дим стояв спокійно, як мур. Я прочинив вікно і тоді сів просто на ліжко. Олекса підійшов до шкафа і став гортати якусь завалящу книжку.
В комнате было немного холодно. Отсыревший сигаретный дым стоял спокойно, как стена. Я приоткрыл окно и сел прямо на кровать. Алексей подошел к шкафу и стал листать какую-то завалящую книгу.
— Ну, то як тут тобі живеться? — поспитав він байдужим тоном. Мені подобався цей байдужий тон. Принаймні він куди кращий за співчутливий. Не виводить із рівноваги. І залишає сталою відстань.
— Ну, как тут тебе живётся? – спросил он безразличным тоном. Мне нравился этот безразличный тон. По крайней мере, он куда лучше сочувствующего. Не выводит из равновесия. И сохраняет дистанцию постоянной.
Олекса підсів до мене і став занудливо (він це часом уміє) розпікати мене за таке життя.
Алексей подсел ко мне и стал занудно (он это иногда умеет) распекать меня за такую жизнь.
— Розумієш, старий, не люблю жучків. Жучки порпаються в навозі і ніколи не загадують наперед. А треба загадувати, коли ти мужчина.
— Понимаешь, старик, не люблю жучков. Жучки копаются в навозе и никогда не загадывают наперёд. А нужно загадывать, если ты мужчина.
— Олексо, облиш. Я натомився, як чорт. І натомився загадувати. Крім того, я сьогодні гарно попрацював. І, вибачай, мене хилить на сон.
– Лёш, кончай. Я устал, как чёрт. И устал загадывать. Кроме того, я сегодня хорошо наработался. И, прости, меня клонит в сон.
Олекса піднявся з ліжка, підніс обидві руки вгору, ніби збираючись пригладити волосся, і, вдихнувши повні груди повітря, промовив:
Алексей встал с кровати, поднял обе руки вверх, словно собираясь пригладить волосы, и, вдохнув полную грудь воздуха, произнёс:
— Ти можеш лягати, хлопчику. Хочеш — я зараз піду геть, — однак сів і став розкурювати дорогу сигарету.
— Ты можешь ложиться, мальчик. Хочешь – я сейчас уйду прочь, – однако сел и стал раскуривать дорогую сигарету.
— Олексо, ти не май на серці, що я тобі кажу. Просто, буває так, що ти мене дратуєш.
– Лёша, ты не принимай близко к сердцу то, что я тебе говорю. Просто бывает так, что ты меня раздражаешь.
— Авжеж. Коли дратую — то добре. Певне, ти таки маєш мене за щось.
— А как же. Если раздражаю — это хорошо. Наверное, ты таки считаешь меня хоть чем-то.
— А маю. За друга, до якого все життя приходять у гості і все життя церемоняться.
– Да считаю. Другом, к которому всю жизнь приходят в гости и всю жизнь церемонятся.
Олекса голосно розсміявся. Це йому сподобалось.
Алексей громко рассмеялся. Это ему понравилось.
— А знаєш, старий, мені хочеться читати тобі вірші. Тобі це відомо? От так — ні сіло, ні впало — читати вірші. Ніби зробити прогулянку на чистому повітрі.
— А знаешь, старик, мне хочется читать тебе стихи. Тебе это известно? Вот так — ни с того ни с сего — читать стихи. Как будто совершить прогулку на свежем воздухе.
— Це, певно, від того, що в кімнаті накурено.
– Это, наверное, от того, что в комнате накурено.
— Ти глузуєш. А коли без "б", то правда твоя. Справді, здається, так.
— Ты подтруниваешь. А если без «бэ», то твоя правда. Похоже, действительно, так.
— Ну, то читай, Олексо. Можна тебе хоч раз не просити?
– Ну, так читай, Алёша. Можно тебя хоть раз не просить?
— Не можна,— удавано гримнув Олекса, здобувшись на чистий бас.— Не можна. Ти, пуцьвірінку, мусиш цінувати врочисті хвилини.
— Не можно, — притворно громыхнул Алексей, раздобыв чистый бас. — Не можно. Ты, птенчик, должен ценить торжественные минуты.
— Пусте, Олексо. Покинь. Хочеш — я принесу зараз пляшку вина?
– Пустое, Лёш. Оставь. Хочешь – я принесу сейчас бутылку вина?
— А чого ж? Тільки...
– Почему бы нет? Только...
— Впіймав. Обов'язково з шийкою, як у вішальника, що провисів з півроку.
– Уловил. Обязательно с горлышком, как у висельника, провисевшего с полгода.
Олекса всміхнувся, дозволяючи мені залишити його на кілька хвилин.
Алексей усмехнулся, позволяя мне оставить его на несколько минут.
Потім ми відкрили пляшку угорського вина. Олекса, поставивши карафку з водою просто на скатерку, нарізав на тарілочку спітнілий сир.
Потом мы открыли бутылку венгерского вина. Алексей, поставив графин с водой прямо на скатерть, нарезал на тарелочку запотевший сыр.
— Хай живе..,— замовк я, даючи Олексі дорогу.
– Да здравствует... — замолчал я, давая Алексею дорогу.
— Хай повиздихає! — Олекса стукнув гранчастою шклянкою об край стола і, зробивши один ковток, поморщився. — Тепле, чорт візьми.
— Да сдохнет! — Алексей стукнул гранёным стаканом о край стола и, сделав один глоток, поморщился. – Тёплое, черт возьми.
— Література, Олексо, література.
– Литература, Алёша, литература.
— Є така приказка, Андрію. Будеш князь, як залізеш в грязь.
— Есть такая поговорка, Андрюша. Будешь князь, как залезешь в грязь.
— Ну, то я тоді князь готовий.
– Ну, так я тогда готовый князь.
— Звичайно, ти готовий. Геть готовий. Тільки не знаю, чи ти зрозумів це як слід.
— Конечно, ты готовый. Совсем готовый. Только не знаю, уразумел ли ты это как следует.
— Зрозумів, Олексо, зрозумів. На Бога, читай уже, бо ще трохи — і ти роздумаєш.
– Уразумел, Лёшенька, уразумел. Ради Бога, читай уже, потому что ещё немного – и ты раздумаешь.
Олекса нахилив стільця на одну ніжку і, повернувшись до вікна, став читати, тримаючи в піднесеній руці замурзаний стакан. Читав він гарно. Мені подобалась у ньому цільність. Він жив, як писав, а писав, як жив. Правда, жив він не дуже цікаво, але це тільки на мою думку.
Алексей наклонил стул на одну ножку и, повернувшись к окну, стал читать, держа в приподнятой руке замусоленный стакан. Читал он хорошо. Мне нравилась в нём цельность. Он жил как писал, а писал, как жил. Правда, жил он не очень интересно, но это только по моему мнению.
Він читав свої студентські вірші, ті, які я знав колись напам'ять. Пригадалося підвіконня третього поверху, і він стоїть від мене через вікно. Читає вірші, які мені дуже подобаються. І пахло молодим листям тополь. І було трохи молодої гіркоти від молодих лип. І дороги внизу не було. І було зовсім тихо. Тільки випростувався будинок навпроти нас, і срібніли перисті хмарки над трухавою бляхою дахів. І тоді хтось увійшов до авдиторії і запалив світло.
Он читал свои студенческие стихи, те, которые я знал когда-то на память. Вспомнилось: подоконник третьего этажа, и он стоит через окно от меня. Читает стихи, которые мне очень нравятся. И пахло молодыми листьями тополей. И было немного молодой горечи от молодых лип. И дороги внизу не было. И было совсем тихо. Только возвышался дом напротив нас, и серебрились перистые тучки над трухлявой жестью крыш. И тогда кто-то вошел в аудиторию и зажёг свет.
Все припинилось. Більше Олекса мені не читав. Коли-не-коли я бачив його вірші по журналах, деякі з них мали його голос, деякі — не мали. І тоді я подумав, що у нього почався час чергових мутацій.
Всё прекратилось. Больше Алексей мне не читал. Иногда я видел его стихи на страницах журналов. В некоторых из них слышался его голос, в некоторых — нет. И тогда я подумал, что у него началось время очередных мутаций.
А пару років тому, бувши в армії, я одержав від нього книжечку. Малесенький метелик, наш національний формат. Олекса в книжці був набундючений, відчуваючи, що до Олімпу — рукою подати.
А пару лет назад, будучи в армии, я получил от него книжечку. Крохотная бабочка, наш национальный формат. Алексей в книге был напыщен, чувствуя, что до Олимпа — рукой подать.
Його вірші важко було пізнати. Здається, ті ж самі, що я читав у періодиці, але, зібрані докупи, вони, як цеглинки, лямували порожнечу. Бідний Олекса, подумав я тоді. Як тебе скособочено — цією книжкою!
Его стихи трудно было узнать. Кажется, те же самые, что я читал в периодике, но, собранные вместе, они, как кирпичики, облицовывали пустоту. Бедный Лёшка, подумал я тогда. Как тебя скособочило – этой книжкой!
Але бідкався я даремно. Олекса, давно задивлений у власні вірші, втратив зір. Я думаю, він бачив їх і тоді, коли спав. Вони його об'їли з головою. І помстилися — за те, що він їх написав.
Но сокрушался я напрасно. Алексей, давно засмотревшийся в собственные стихи, потерял зрение. Я думаю, он видел их даже когда спал. Они проглотили его с потрохами. И отомстили – за то, что он их написал.
Олекса читав і читав. Там була олімпійська злагода. Легка гармонія, добута на віру, без зусиль. Гармонія при заплющених очах. Неспокійна голова під страусовим крилом.
А Лёшка читал и читал. Там было олимпийское спокойствие. Лёгкая гармония, добытая на веру, без труда. Гармония при закрытых глазах. Беспокойная голова под страусовым крылом.
Олекса встав, пройшовся кімнатою і, загасивши сигарету об спітнілий сир, всівся на стільці, поклавши на спинку добре виголене підборіддя.
Алексей встал, прошёлся по комнате и, потушив сигарету о запотевший сыр, уселся на стуле, положив на спинку чисто выбритый подбородок.
— Олексо, ти багато працюєш.
– Лёша, ты много работаешь.
Той промовчав і, наливши вина, випив спрагло, як воду. Видно, йому хотілося чимось закусити, але не було чим.
Он промолчал, налил вина, и выпил жадно, как воду. Видно, ему хотелось чем-то закусить, но было нечем.
— Хочеш, я зізнаюсь тобі по секрету? Хочеш?
— Хочешь, я признаюсь тебе по секрету? Хочешь?
— Чого ж.
– Валяй.
— Вірші пишуться тоді, коли в тебе щось під носом висить. І ще десь висить. А пізніше — і там, і там висихає. І тоді вже починається ґвалтування самого себе.
— Стихи пишутся тогда, когда у тебя кое-что под носом висит. И ещё кое-где висит. А позже — и там, и там высыхает. И тогда уже начинается изнасилование самого себя.
— Тобто?
– То есть?
— Нащо тобі тобто? Знаєш, що таке обов'язки перед собою? Це чортзна-що — бути рабом самого себе.
— Зачем тебе то есть? Знаешь, что такое обязанности перед собой? Это чёрт знает что – быть рабом самого себя.
— А хіба це мус?
– А разве это долг?
— Авжеж, мус. Власне, може, й не мус. Але щось таке, як мус і як принада.
— А как же, долг. Собственно, может, и не долг. Но что-то такое, как долг и как приманка.
— Ти просто перетворюєшся на свої вірші. Зробив вірші і знищив себе.
– Ты просто превращаешься в свои стихи. Создал стихи и уничтожил себя.
— Це вже, старий, філософія. Акомодація. А філософії я боюсь, як антибіотиків.
— Это уже, старик, философия. Аккомодация. А философии я боюсь, как антибиотиков.
— Дарма. Часом і помізкувати не гріх.
– И зря. Иногда и поразмыслить не грех.
— Особливо в ямі?
— Особенно в яме?
— Особливо в ямі. Ти знаєш, як гарно мислиться в ямі? Ніби, вибачай, у клозеті. До нас недавно прийшов новий хлопчик, студент-медик, вирішив підробити на штани, то кілька днів носив круглі, мов окуляри, очі. Йому було гірко, що над ним сплять люди, а він порпається тут, як вантажник Аїду.
– Особенно в яме. Ты знаешь, как хорошо мыслится в яме? Как будто, извини, в клозете. К нам недавно пришёл новый мальчик, студент-медик, решил подзаработать на штаны, так несколько дней носил круглые, как окуляры, глаза. Ему было горько, что над ним спят люди, а он тут копается, как грузчик Аида.
— Треба мати свою мету. І бути вірним своїй меті. Навіть тоді, коли з'являються ножиці. Людині не вдається бути послідовною до кінця. Світ створений для того, щоб вона не була послідовною. Тому треба включити систему ручного керування.
— Надо иметь свою цель. И быть верным своей цели. Даже тогда, когда появляются ножницы. Человеку не удаётся быть последовательным до конца. Мир создан для того, чтобы он не был последовательным. Поэтому следует включить систему ручного управления.
— І яка ж твоя мета?
– И какова же твоя цель?
— Я рано виявився як поет. Мої вірші друкували мало не з п'ятнадцяти років. Потім я збагнув, що виявляти було не так уже й багато. Але перед тим я збагнув іще одне: людини вистає тільки на одне виявляння. Більшого не дано. Може, ще й так: людина — жертва умов. В ній може виявитись і ненайсуттєвіше. Такий собі жест Господа Бога, навчальна тривога, як кажуть у армії. Але це вже стає твоїм шляхом. Поневажати його — гріх. Шлях свій можна і не любити. А не поважати — гріх.
— Я рано показал себя, как поэт. Мои стихи печатали чуть ли не с пятнадцати лет. Потом я понял, что показывать было не так уж много. Но прежде я понял ещё одно: человека хватает только на один показ. Большего не дано. Можно сказать и так: человек — жертва обстоятельств. В нём может проявиться и не самое существенное. Такой себе жест Господа Бога, учебная тревога, как говорят в армии. Но это уже становится твоим путём. Пренебрегать им — грех. Путь свой можно и не любить. А не уважать – грех.
— Олексо, ти можеш перетворитися на функцію.
– Лёша, ты можешь превратиться в функцию.
— Кожна людина — функція. Я, звичайно, кажу про смертних людей,— він якось негарно всміхнувся.
— Каждый человек – функция. Я, конечно, говорю о смертных людях – он как-то некрасиво улыбнулся.
— Мені зараз важко мислити. Функція — це не те. У тебе ж є багато чого іншого.
– Мне сейчас тяжело мыслить. Функция – это не то. У тебя же есть много чего другого.
— Ні чорта іншого. Ані чорта. Навіть... Нічого іншого.
– Ни черта другого. Нет ни черта. Даже… Ничего другого.
— В тебе є руки і ноги. Тебе народила мати не для того, щоб співати. Аня мала рацію: всі співці — трохи проститутки.
– У тебя есть руки и ноги. Тебя родила мать не для того, чтобы петь. Аня была права: все певцы — немного проститутки.
— Між іншим, вона згадувала про тебе, — награним тоном вставив Олекса, і знову очі його стали, як у кота.
— Между прочим, она вспоминала о тебе, – наигранным тоном вставил Лёшка, и снова глаза его стали как у кота.
— Олексо, облиш. Вона розумна баба.
– Брось, Алёшенька. Она умная баба.
— Хлопчику, що таке розумна? Є розумна людина, тобто дурна, а є розумна людина, тобто грішна і дуже грішна.
— Мальчик, что такое умная? Есть умный человек, то есть глупый, а есть умный человек, то есть грешный и очень грешный.
— Бердяєв?
– Бердяев? [Николай Александрович Бердяев (1874 – 1948) – русский философ, социолог, публицист, преподаватель. В своих трудах преимущественно развивал идеи экзистенциализма и персонализма>
— Дурниці, хлопчику. Ти, як вуличний міліціонер, фіксуєш кожне порушення правил. Розум — це корозія душі. Хіба це тобі так дивно чути?
— Глупости, мальчик. Ты, как уличный милиционер, фиксируешь каждое нарушение правил. Ум – это коррозия души. Разве это тебе так странно слышать?
— Не дивно, Олексо. Більше боляче.
– Не странно, Алексей. Скорее больно.
— Боляче? Ха-ха-ха, — він засміявся своїм штучним металічним сміхом,— забирай свої філологічні вправи, — додав він, витягаючи з плаща рурку, обгорнену газетою.
— Больно? Ха-ха-ха, – он засмеялся своим искусственным металлическим смехом, – забирай свои филологические упражнения, – добавил он, вытаскивая из плаща трубку, обёрнутую газетой.
Мені враз замліло під серцем. Не сподівався, що він приніс мої папірці.
У меня сразу занемело под сердцем. Не ожидал, что он принесёт мои бумаги.
Мить чекання побільшилась на безвік. Він довго перегортав їх, розкладаючи аркуші по двох купках. І мовчав, мовчав, як глухонімий.
Момент ожидания растянулся до бесконечности. Он долго листал их, раскладывая листы на две стопки. И молчал, молчал, как глухонемой.
— Передусім хочу тобі сказати, — нарешті подав він голос,— кинь, поки не пізно.
— Прежде всего хочу тебе сказать, — наконец подал он голос, — брось, пока не поздно.
— Точніше, Олексо.
– Уточни, Алексей.
— В них щось є. Особливо тут, — він показав на меншу купку. — Може, навіть більше, ніж щось. Але жодний з них не попаде на газетні шпальти. Є люди нормальні, а є ненормальні. Останні все життя гудуть, як мотори. І навколо геть усе починає вібрувати — від їхнього гулу. Чув, що таке інфразвуки? Вони розвалюють літаки. Таке страшне вібрування, що не можна витримати. Твій трагедизм — соціально шкідливий. Тут марно нарікати на цензуру, їй слід сказати тільки спасибі, коли вона не пускає таких апокаліпсисів і на поріг друкарень.
— В них что-то есть. Особенно здесь, – он указал на меньшую кучку. — Может, даже больше, чем что-то. Но ни одно из них не попадёт на газетные полосы. Есть люди нормальные, а есть ненормальные. Последние всю жизнь гудят, как моторы. И вокруг всё начинает вибрировать — от их гула. Слышал, что такое инфразвуки? Они разваливают самолёты. Такая страшная вибрация, что нельзя выдержать. Твой трагедизм социально вреден. Здесь бесполезно жаловаться на цензуру, ей только спасибо надо сказать, за то, что она таких апокалипсисов не пускает и на порог типографий.
— Але ж, Олексо, кожен відчуває світ як може.
– Но, Алексей, каждый ощущает мир, как может.
— Ти, хлопчику, не хитруй. Чого ти береш тільки один ряд? Одне — не може. А друге — не хоче. А третє — не повинне. І це третє має дуже багато варіянтів. Бо це просто гріх. Бо це нам не потрібно. Бо це просто заваджає, просто — шкодить. А хитрувати — не слід.
— Ты, мальчик, не хитри. Что ты берёшь только один ряд? Одно – не можется. А второе – не хочется. А третье – не должно. И у этого третьего очень много вариантов. Ибо это просто грех. Ибо это нам не нужно. Потому что это просто мешает, просто вредит. А хитрить – не следует.
— Ти так кажеш, ніби я вже попав на ті шпальти.
– Ты так говоришь, будто я уже попал на эти полосы.
— Цього ти можеш не боятись. Цього не буде.
— Этого ты можешь не бояться. Этого не будет.
— Бач, я цього не боюсь. Але гірко, що треба перестати бути собою, аби надрукуватись. Так, ніби світ існує не для мене, і я в ньому — спроба.
– Видишь ли, я этого не боюсь. Но горько, что нужно перестать быть собой, чтобы напечататься. Как будто мир существует не для меня, и я в нем — эксперимент.
— Ха, а ти і є спроба. Хіба ти цього не відчуваєш?
— Ха, а ты и есть эксперимент. Разве ты этого не ощущаешь?
— Відчуваю і дуже добре. Але чом?
– Ощущаю и очень хорошо. Но почему?
— Бо в тебе психічна аномалія. Тільки ти не сердься, старий. Не сердься. Але що вже зробиш? Така вже доля. Один живе, щоб жити, а другий...— доживає.
– Потому что у тебя психическая аномалия. Только ты не сердись, старик. Не сердись. Но что поделаешь? Такова судьба. Один живёт, чтобы жить, а другой... — доживает.
— А доживає. — Доживає — від народження.
– А доживает.
— Доживает – с рождения.
— І це — я.
– И это – я.
— І це — ти, старий. Ти. І не сердься.
– И это – ты, старик. Ты. И не сердись.
— Олексо, а тобі не здасться, що кожен живе на своєму коні. І на кожному коні компас показує по-своєму.
– Алексей, а тебе не кажется, что каждый скачет на своём коне. И на каждом коне компас показывает по-своему.
— Ти так вважаєш?
— Ты так считаешь?
— Я так вважаю.
– Я так считаю.
— Годі тобі бабратися в тій ямі — до смерті.
— Нельзя же тебе копаться в той яме — до смерти.
— Яка різниця, Олексо? Є люди, що під нами. Вони вважають, що я нагорі.
– Какая разница, Алексей? Есть люди, которые под нами. Они полагают, что я наверху.
— Ох, ця філософія, її вигадали невдахи. Філософи — це мрійники з побільшеним мозком і поменшеним серцем. Міниться форма субстанції. А субстанція одна — невдахи.
— Ох уж, эта философия, её придумали неудачники. Философы – это мечтатели с раздутым мозгом и крохотным сердцем. Меняется форма субстанции. А субстанция одна – неудачники.
Я відчув, що мене хилить до сну. Довелося встати з ліжка. Походивши по кімнаті, я побачив, як Олекса, підперши голову рукою, занурився в папірці. Обличчя його стало відчужено-невиразним. Ще я подумав: зараз воно готове прибрати будь-якого виразу.
Я почувствовал, что меня клонит ко сну. Пришлось встать с кровати. Походив по комнате, я увидел, как Алексей, подперев голову рукой, погрузился в бумажку. Лицо его стало отчуждённо-невнятным. Ещё я подумал: сейчас оно готово принять любое выражение.
— Скажи мені ще одне: для чого ти пишеш?
— Скажи мне ещё одно: для чего ты пишешь?
— А чорт його зна — для чого.
– А чёрт его знает – для чего.
— І все ж таки?
— И всё ж таки?
— І все ж таки — чорт його знає.
– И всё ж таки – чёрт его знает.
Від батареї ішло висушене повітря, аж кололо у носі.
От батареи шёл такой высушенный воздух, что кололо в носу.
— Я тобі заздрю, Олексо.
– Я тебе завидую, Алексей.
— А я тобі ні.
— А я тебе нет.
Він скривився, як від болю. Недокінчена гримаса плавала його обличчям.
Он поморщился, как от боли. Незаконченная гримаса плавала по его лицу.
— Ти маєш якусь піраміду, чи що?
— У тебя имеется какая-то пирамида, что ли?
— Коли єгипетську, то не маю.
– Если египетская, то нет.
— Бачиш, часом мені видасться, що в тебе — свій і добре продуманий світ, де немає нічого зайвого. Ти підземний філософ з власною концепцією. Може, та концепція правильна тільки на рівні підзембуду?
— Понимаешь, иногда мне кажется, что у тебя свой и хорошо продуманный мир, где нет ничего лишнего. Ты подземный философ с собственной концепцией. Может, та концепция верна только на уровне подзем-строя?
— Так оце і є піраміда?
– Так это и есть пирамида?
— Основа у тебе дуже широка. Тобто на неї можна навантажити стільки, як дурний на бички. Увесь смисл — ув основі. Над нею є кілька ребер. Бачив, як селяни накривають сіно?
— Основа у тебя очень широкая. То есть на неё можно нагрузить столько, как дурак на бычков. Весь смысл — в основе. Над ней есть несколько рёбер. Видел, как крестьяне накрывают сено?
— І ти бачив?
– А ты где видел?
— Проїздом, Андрійку. Проїздом. Увесь твій світ я бачив проїздом. Правда, в дитинстві було й ближче знайомство. Бувало, ганяємо по вулиці каучукового м'яча, а потім якийсь ротозій крикне: качають! Зразу за відра, за мішки і — до терикону. Назбираєш відер зо два — і попер додому, мало тобі очі не полускають.
— Проездом, Андрюша. Проездом. Весь твой мир я видел проездом. Правда, в детстве и поближе было знакомство. Бывало, гоняем по улице каучуковый мяч, а потом какой-то ротозей крикнет: качают! Сразу за вёдра, за мешки и — к террикону. Насобираешь ведра два — и попёр домой, того гляди, глаза полопаются.
— Бач, Олексо. Людина мусить відчувати себе людиною, її мама привела на світ не для того, щоб співати пісні. Це заняття хворих. Хто це збирався гнати поетів зі своєї республіки? Я б вас повиганяв із своєї.
– Смотри, Алёша. Человек должен чувствовать себя человеком, мама его на свет привела не для того, чтобы песни петь. Это занятие для слабаков. Кто там собирался гнать поэтов из своей республики? Я бы вас выгнал из своей.
— І вбивав би кволих?
— И убивал бы слабых?
— Ні. Навіщо? Кволі якраз працюють. Дуріють товстоморді. Вони починають занадто служити громаді. А занадто — все зле. Бо роблячи занадто, ламаєш структуру. Ламається та піраміда, про яку ти допіру провадив. І що вони роблять, ці товстоморді? Той стає попом-проповідником, той — жерцем краси, той — спортсменом. Але хліб жеруть геть усі. Ну, то сядь дубном та посій жита, та доглядь, та збери, та обмолоти, та попорпайся в навозі — от тоді і дери пельку, якщо ти таким уже вокалістом вродився. А то ж як? "Я несу людям красу". Ви на мене, бачте, горба гніть, а я вам заспіваю. Щоб ти співав і не переставав.
– Нет. Зачем? Слабые как раз работают. Чудят толстомордые. Они начинают излишне служить общине. А излишне – всегда плохо. Потому что, делая лишнее, ломаешь структуру. Ломается та пирамида, о которой ты только что рассуждал. И что они делают, эти толстомордые? Тот становится попом-проповедником, тот – жрецом красоты, тот – спортсменом. Но хлеб то жрут абсолютно все. Ну, так сядь-ка дубом, да посей-ка ржи, да присмотри, да собери, да обмолоти, да покопайся в навозе — вот тогда и дери глотку, если ты таким уж вокалистом родился. А то как? "Я несу людям красоту". Вы на меня, видите ли, горб гните, а я вам спою. Чтоб ты пел и не переставал.
Олекса сидів, обіперши голову об спинку стільця і згаслим недопалком длубався в попелі.
Алексей сидел, оперши голову о спинку стула и потухшим окурком ковырялся в пепле.
— Кожен, Андрію, живе по-своєму.
— Каждый, Андрейка, живёт по-своему.
— Кожен дуріє по-своєму.
– Каждый чудит по-своему.
— І дуріє по-своєму.
— И чудит по-своему.
— Але миз тобою не дуріємо, правда ж?
– Но мы-то с тобою не чудим, правда?
— Слава Богу, ні. — І на жаль.
— Слава Богу, нет. – А жаль.
* * *
Пригадав: ще будучи в армії, відвідав якось місцевий історичний музей і бачив там амфору. Товстопуза, з малесеньким горлечком, вона спала на пам'ять якось ураз.
Припомнилось: ещё в армии посетил как-то местный исторический музей и видел там амфору. Толстопузая, с крошечным горлышком, она как-то сразу врезалась в память.
Що таке твій день? Це малесенький отвір годин на три, не більше. Блукаєш трюмоповерхами вертепної скриньки. Робиш — під землею, спиш — на небі, робиш пару ковтків джерельної води — на землі. Потім — те ж саме. Маленькі зміни на роботі, маленькі зміни — коли не спиш. І тільки сни кубляться, як змії. Агонія особистості, щонічний бунт проти вертепної скриньки.
Что такое твой день? Это крошечное отверстие часа на три, не больше. Бродишь по трюмо-этажам вертепного сундучка. Работаешь – под землёй, спишь – на небе, делаешь пару глотков родниковой воды – на земле. Потом – то же самое. Мельчайшие изменения на работе, мельчайшие изменения – когда не спишь. И только сны клубятся, как змеи. Агония личности, ежедневный бунт против вертепного сундучка.
Сьогодні приснилося, ніби ми з Олексою, Ніною та Анею (були іще якісь жінки) їхали машиною. Під'їхали до курного селища, де ми з Олексою були колись на практиці. Тобто допомагали колгоспові понищити кукурудзу. Це була Максимівка, село, де половина людей заробляла трудодні, а половина — зарплату. Мені захотілося спуститися цією вуличкою, яка зупинилася якраз посередині між пам'яттю і забуттям. Так приємно пірнути в свої минулі роки, де завше тихо, навіть півні кукурікають безголосо. Міняться тільки барви: співають півні — плавні і густі, як краплі воску, спадають подовжені окапини оранжу. Крикне маленький, як мишка, паровоз — і крик його помічаєш по інтенсивності кольору.
Сегодня приснилось, будто мы с Лёшкой, Ниной и Аней (были ещё какие-то женщины) ехали на машине. Подъехали к пыльному посёлку, где мы с Лёхой были когда-то на практике. То есть помогали колхозу уничтожать кукурузу. Это была Максимовка, село, где половина людей зарабатывала трудодни, а половина – зарплату. Мне захотелось спуститься по этой улочке, застрявшей как раз посередине между памятью и забвением. Так приятно нырнуть в свои прошлые годы, где всегда тихо, даже петухи кукарекают безголосо. Меняются только краски: поют петухи — плавные и густые, как капли воска, падают продолговатые натёки оранжа. Крикнет маленький, как мышка, паровоз – и его крик замечаешь по интенсивности цвета.
Ніна стала протестувати. Але зверталась вона тільки до мене: "Коли підеш, Аня тебе покине". Аня глянула на неї і презирливо підібгала губи.
Нина стала протестовать. Но обращалась она только ко мне: " Если пойдёшь, Аня тебя бросит". Аня посмотрела на неё и презрительно поджала губы.
Вуличка, що збігала донизу, була геть залита стоячою брудною водою. Ноги ковзались по глеюватій стежці, де вода стояла не так високо. Ми повільно просувалися стежкою, держачись за холодні павіті верб. Потім вода почала рости. Олекса став роззуватися.
Улочка, сбегавшая вниз, была сплошь залита стоячей грязной водой. Ноги скользили по глинистой тропинке, где вода стояла не так высоко. Мы медленно продвигались по тропинке, держась за холодные ивовые ветки. Затем вода начала расти. Алексей стал разуваться.
— Пусте, Олексо. Яка різниця, — промовив я до нього, і голос мій ішов ніби з давнини.
– Брось, Лёша. Какая разница, — сказал я ему, и голос мой шёл как будто из давнего.
У вуличці справа води було ще більше. Там, уткнувшись носом в купу глини, спав п'яний. Праву ногу він раз по раз намагався витягнути з болота, і тоді з'являлась його пласка лапатошка. Видно, кожного разу це супроводжувалось чваканням, але самого чвакання не було чути. Я став добиратися до нього, щоб підтягнути повище на глинище. Але той виявився з-біса важким. Обличчя його було синюватим і підпухлим. Таке обличчя мають, певне, мерці, коли зо два тижні полежать у труні. Голова його метлялася, як на ниточці, і було таке враження, ніби він хоче язиком лизнути непримічену грудочку глини. Олекса не витерпів і підійшов до нас. Він узяв його під одну, я — під другу руку, і так ми трохи зрушили його з місця. На землі від нього лишився глибокий пролежень.
На улочке справа воды было ещё больше. Там, уткнувшись носом в груду глины, спал пьяный. Правую ногу он то и дело пытался вытащить из болота, и тогда появлялась его плоская подошва. Видимо, каждый раз это сопровождалось чваканьем, но самого чваканья не было слышно. Я стал пробираться к нему, чтобы подтянуть повыше на кучу глины. Но тот оказался чертовски тяжёлым. Лицо его было синеватым и опухшим. Такое лицо, вероятно, имеют мертвецы, когда две недели полежат в гробу. Голова его болталась, как на ниточке, и было такое впечатление, будто он хочет языком лизнуть ничем непримечательный ком глины. Алексей не вытерпел и подошёл к нам. Он взял его под одну, а я под другую руку, и так мы немного сдвинули его с места. На земле от него остался глубокий пролежень.
— Це перший наряд, який мені закриє Господь Бог, — сказав Олекса, і обличчя його було чужим і стражденним.
— Это – первый наряд, который мне закроет Господь Бог, – сказал Алексей, и лицо его было отчуждённым и страждущим.
Унизу вулички стояв пам'ятник загиблим воїнам, тьмяний, ніби приглушений окапинами туману. Тут стояла і сільрада. З-за огорожі визирало погруддя якогось вождя з борідкою. Ніде не було ані душі.
Внизу улочки стоял памятник погибшим воинам, тусклый, словно приглушенный потёками тумана. Здесь же был и сельсовет. Из-за ограды выглядывал бюст какого-то вождя с бородкой. Нигде не было ни души.
Потім з'явилося сонце, ніби хтось відкрив шибера і появив світило. Але воно було розпливчасте і ледь відчутне крізь товщу густого туману.
Потом появилось солнце, будто кто-то открыл шибер и явил светило. Но оно было расплывчатым и едва ощутимым сквозь толщу густого тумана.
Ми пройшли площу і спустилися вуличкою нижче. Зліва од нас стояв двоповерховий будиночок. Просто на ґанкові сиділи хлопці і грали в доміно. Над їхніми головами понахилялися інші — чоловік з п'ятнадцять. Інші хлопці голилися — хто безпечною, хто електробритвою.
Миновав площадь, мы спустились по улочке ниже. Слева от нас стоял двухэтажный домик. Прямо на крыльце сидели ребята и играли в домино. Над их головами наклонялись другие — человек пятнадцать. Некоторые ребята брились — кто безопасной, кто электробритвой.
Олекса, на моє здивування (певне, дивуватися я став тільки прокинувшись), став просити у якогось хлопця поголитися. Я розрадив його: в машині лежить мій "Харків", там і поголишся.
Алексей, к моему удивлению (наверное, удивляться я стал только проснувшись), стал просить у какого-то парня побриться. Я обрадовал его: в машине лежит мой «Харьков», там и побреешься.
Ми відійшли від гуртожитку трохи вбік і виявилось, що це круча. Вона була досить стрімка і мала посередині один уступ.
Мы отошли от общежития немного в сторону и оказалось, что это круча. Она была довольно крутая и имела посредине один уступ.
— Стрибай,— гукнув я Олексі. І він стрибнув. У повітрі перевернувся і гепнувся об уступ просто впласт. Якусь мить він був нерухомий, потім став скочуватися до краю і, нарешті, як поліняччя, став обшморгувати відвілгле глиняне відслонення, порите патьоками води. Потім він ляпнувся в воду. Ляпнувся з самого краю. Але води там було, видно, багато, і тіло його пірнуло геть усе, тільки мигнула рука. Згори шумував водоспад.
– Прыгай, — крикнул я Алексею. И он прыгнул. Перевернулся в воздухе и шлёпнулся об уступ просто плашмя. Какое-то мгновение он был недвижим, потом стал скатываться к краю и, наконец, как полено, стал обминать влажный глинистый срез, изрытый потёками воды. Потом он плюхнулся в воду. Плюхнулся у самого края. Но воды там, по-видимому, было много, и тело его окунулось полностью, только мелькнула рука. Сверху пенился водопад.
В мене відлягло від душі, коли я помітив на воді Олексову голову. Потім, тримаючись берега, він став наввимашки плисти в дальній від мене бік. Певне, була велика течія. Я кинувся донизу, оббігаючи кручу зліва. Зі мною біг іще хтось. Я помітив одну тільки чорну тінь. Олекса допливав уже до самого берега, але раптом змінив напрям і став віддалятися. Може, він втратив орієнтацію, подумав я, добігаючи до води.
У меня отлегло от души, когда я заметил на воде голову Алексея. Затем, держась берега, он стал кролем плыть в дальнюю от меня сторону. Похоже, было сильное течение. Я бросился вниз, оббегая кручу слева. Со мной бежал ещё кто-то. Я заметил одну лишь чёрную тень. Алексей подплывал уже к самому берегу, но вдруг сменил направление и стал удаляться. Может, он потерял ориентацию, подумал я, подбегая к воде.
І тут я збагнув. Олексу несло в самий водовир. Певне, десь унизу є труба, куди вода зникає. Я кинувся у воду, встигши помітити, як тіло його стало знову зникати під воду.
И тут я понял. Алексея несло в самый водоворот. Наверное, где-то внизу была труба, в которую стекает вода. Я бросился в воду, успев заметить, как его тело стало снова исчезать под водой.
Вода була важка і тягнула вниз. Ніби замість своїх сімдесяти кілограмів я став важити вдесятеро більше. В розпачі я став розглядатися. Темна, ніби підчорнилена, вода нуртувала довкола, нагадуючи пружину, закручувану вглиб. Олекси ніде не було видно. В останнім зусиллі, різко відштовхнувшись від якоїсь труби, що стирчала внизу, я випірнув і почав гукати тому, з чорною тінню, аби подав мені якусь тичину. "Олекса десь гине — гине — гине",— молотом стукотіло у вухах. Я уявив собі, як його тіло, вже присмоктаеє до труби, безвладно піддається порухові води, як плавно погойдуються його видовжені руки, руки утопленика. І мені стало морочно.
Вода была тяжёлая и тянула вниз. Будто вместо своих семидесяти килограммов я стал весить в десять раз больше. В отчаянии я начал осматриваться. Тёмная, словно чернильная, вода бурлила вокруг, напоминая пружину, закрученную вглубь. Алексея нигде не было видно. В последнем усилии, резко оттолкнувшись от торчавшей внизу трубы, я вынырнул и стал кричать тому, с чёрной тенью, чтобы подал мне какой-нибудь шест. "Алексей где-то гибнет – гибнет – гибнет", - молотом стучало в ушах. Я представил себе, как его тело, уже присосавшееся к трубе, безвольно поддаётся движению воды, как плавно покачиваются его вытянутые руки, руки утопленника. И мне стало дурно.
Я прокинувся, почувши власний крик.
Я проснулся, услышав собственный крик.
У кімнаті робилося щось неймовірне. На підлозі сидів навкарачки цей фрукт, Мишко, на ньому гарцював розлючений Іван, а четвертий мешканець кімнати, Юрко, лежав на ліжку і спокійно спостерігав бійку.
В комнате творилось что-то невероятное. На полу сидел на четвереньках этот фрукт, Мишка, на нём гарцевал разъярённый Иван, а четвёртый житель комнаты, Юрий, лежал на кровати и спокойно наблюдал драку.
— Де ти подів мого плаща? — казився Іван, якось старанно скубучи жертву за потилицю. Той тільки пересувався по підлозі і за кожним разом повторював:
– Ты во что превратил мой плащ? — бесился Иван, как-то старательно щипая жертву за затылок. Тот только передвигался по полу и каждый раз повторял:
— Не бий, Іван, не бий. Я тобі куплю. В получку й куплю.
— Не бей, Иван, не бей. Я тебе куплю. В получку и куплю.
— Ах ти гад,— зірвався Іван, і став перекидати того горілиць. У нього нічого не виходило, і тоді він ухопив Мишка за поперек, але, зачепившись за ніжку стола, завалився на бік. Падаючи, він затопив Мишка в обличчя.
– Ах ты гад, — сорвался Иван, и стал опрокидывать его на спину. У него ничего не получалось, и тогда он ухватил Мишку за поясницу, но, зацепившись за ножку стола, завалился на бок. Падая, он засветил Мишке в лицо.
Почулося рівне голосіння, Мишко обхопив руками голову і, стоячи на колінах, замотав головою. Можна було б подумати, що він б'є поклони.
Послышалось монотонное причитание, Мишка, стоя на коленях, замотал головой обхватив её руками. Можно было подумать, что он бьёт поклоны.
— Іване, що ти робиш? — Я зірвався з ліжка і вхопив його за руку.
– Иван, что ты делаешь? – Я соскочил с кровати и схватил его за руку.
— Відійди, професор, бо розукрасю! — зверескнув Іван, але піднявся і сів на ліжко.
— Отойди, профессор, разукрашу! — заверещал Иван, но поднялся и сел на кровать.
Мишко все ще відбивав поклони, тільки тепер уже не так старанно.
Мишка всё ещё отбивал поклоны, только теперь уже не так усердно.
— Андрію, не втручайся,— спокійним тоном додав Юрко,— не втручайся. Фраєр заробив.
— Андрюха, не вмешивайся, — спокойным тоном добавил Юра, — не вмешивайся. Фраер заработал.
Іванові це додало якоїсь люті, він схопився з ліжка і плюнув Мишкові на вухо. Було таке враження, що він спеціально й мітив — плюнути йому на праве вухо. Той знову заскавчав, передчуваючи, що зараз його знову почнуть скубти, як гуску. Він обхопив долонями шию, потім, збагнувши, що найстрашніше позаду, стер долонею повислу слину і став роздивлятися.
Ивану это придало какой-то злости, он вскочил с кровати и плюнул Мишке на ухо. Было такое впечатление, что он специально и метил – плюнуть ему на правое ухо. Тот снова заскулил, предчувствуя, что сейчас его опять начнут щипать, как гуся. Он обхватил ладонями шею, потом, сообразив, что самое страшное сзади, стёр ладонью повисшую слюну и стал разглядывать.
— Тьху, зараза,— не втерпів Юрко. Іван негарно реготнув, жбурляючи на Мишкову голову зламану цигарку.
— Тьфу, зараза,— не утерпел Юра. Иван нехорошо хохотнул, швыряя в Мишкину голову сломанную сигарету.
Дійсно, було бридко дивитися на гостроносий хортячий зад, що досі ще плавно погойдувався.
Действительно, было противно смотреть на остроносый, как у борзой собаки, зад до сих пор плавно покачивающийся.
Настала розрядка. Мишкові було соромно — і за те, що він заробив, і за те, що він так ницо плазував по підлозі.
Наступила разрядка. Михаилу было стыдно — и за то, что он заработал, и за то, что он так униженно ползал по полу.
Тоді охололий Іван підійшов до нього і майже нехотя дав йому носака.
Тогда остывший Иван подошёл к нему и почти нехотя дал ему пинка.
— Вставай, обормот, помолився на перший раз. А на другий — так і знай: відірву башку і вкину в твої калні штани. — Йому хотілося піддати носаком іще раз, але, мабуть, пропав апетит.
— Вставай, обормот, помолился на первый раз. А на другой — так и знай: оторву башку и брошу в твои обосранные штаны. — Ему хотелось дать пинка ещё раз, но, видимо, пропал аппетит.
Мишко злодійкувато піднявся і якось криво потеліпався до свого ліжка. Потім притулився до бильця, все ще тримаючи голову обома руками.
Мишка воровски поднялся и как-то криво поплёлся к своей кровати. Затем прижался к спинке, всё ещё держа голову обеими руками.
Виявляється, Мишко взяв Іванового плаща і пішов до клубу. Перед тим він набрався до чортиків і вчинив бійку. То його, вже зовсім обгидженого, взяли в ДНД і там добре нам'яли ребра.
Оказывается, Мишка взял плащ Ивана и пошёл в клуб. Перед этим он набрался до чёртиков и устроил драку. Его, уже вконец обгадившегося, забрали в ДНД и там хорошенько намяли рёбра.
Плащ висів на кілочку і справді було схоже на те, що його, ремиґаючи, пожувала корова.
Плащ висел на крючке и действительно было похоже на то, что его, отрыгивая, пережёвывала корова.
— Чорт візьми, — Юрко підхопився з ліжка, — зіпсував нам день. А ми, Петровичу, мали сьогодні затягнути тебе на сабантуй. Не перечиш?
— Чёрт возьми, — Юра поднялся с кровати, — испортил день. А мы, Петрович, должны были сегодня затащить тебя на сабантуй. Не возражаешь?
Мені було незручно, що він називає мене Петровичем. Я його якось уже просив — називай мене, Бога ради, по-людськи. То він якось ласкаво подивився і, засміявшись, тільки похитав головою.
Мне было неловко оттого, что он называет меня Петровичем. Я его как-то уже просил — называй меня, ради Бога, по-человечески. Он как-то ласково посмотрел и, засмеявшись, только покачал головой.
Справа в тому, що Олекса якось запропонував мені підробити — прочитати політграмоту для фабзайців. Я мав відпустку, а ще більше — кортіло зазирнути в своє утрачене сьогодні. Що б то було, коли б я й справді закінчив вуз. Хай там і фабзайці, але в кожному разі мені було цікаво знову побачити хитрющі очі учнів, їхні дотепні витівки. Від тих пір я і став Петровичем.
Дело в том, что Лёшка предложил мне подработать — прочитать политграмоту для ФЗУ-шников [Учащиеся фабрично-заводского училища>. У меня был отпуск, но главное — хотелось заглянуть в своё утраченное сегодня. Каким бы оно было, если бы я действительно окончил вуз. Пускай и ФЗУ-шники, но в любом случае мне было интересно снова увидеть хитрые глаза учеников, их остроумные проделки. С тех пор я и стал Петровичем.
Сабантуй влаштовувався задля Івана. Він мав сьогодні "перенести свій чемодан". Так він сам висловлювався. Юрко казав інакше: "підем перепивати Івана". Словом, Іванові набридло холостяцьке життя остаточно, і він мав намір перенести свій чемодан до молодої, яка мала окрему кімнатку.
Сабантуй устраивался ради Ивана. Он должен был сегодня "перенести свой чемодан". Так он сам выражался. Юрка говорил иначе: "пойдём перепивать Ивана". Словом, Ивану надоела холостяцкая жизнь окончательно, и он намеревался перенести свой чемодан к молодой, у которой была отдельная комнатка.
— Ти, гад, — байдужим тоном Іван звернувся до Мишка, — забирайся звідси, щоб тобою тут не смерділо. Можеш приходити після...
— Ты, гад, — безразличным тоном Иван обратился к Мише, — убирайся отсюда, чтоб тобой здесь не воняло. Можешь приходить после...
— ...п'ятої,— відповів Юрко на його запитливий погляд.
– ...пятой,— ответил Юрка на его вопросительный взгляд.
…І можеш тут дрихнути. А на ніч я, може, іще повернусь і повідриваю тобі обидві штанини. Ух ти ж, гад — Іван виставив два пальці і різко зупинив їх перед самісіньким Мишковим носом.
…И можешь здесь дрыхнуть. А на ночь я, может, ещё вернусь и поотрываю тебе обе штанины. Ух ты, гад — Иван выставил два пальца и резко остановил их перед самым Мишкиным носом.
Мишко, не одягаючись, відразу ж покинув кімнату. Ми почали збиратися.
Мишка, не одеваясь, тотчас покинул комнату. Мы стали собираться.
— То що тобі, Іване, купити на твою свайбу?
– Так что тебе, Иван, купить на твою свадьбу?
— Яка там свайба? Куди мені вже старому? Було б кому зварити борщу — і все. Знаєш, як женяться пенсіонери?
— Какая там свадьба? Куда уж мне, старику? Было бы кому сварить борща — и всё. Знаешь, для чего женятся пенсионеры?
— А ти що, продірявився до краю? — засміявся Юрко, супроводжуючи це виразним, але досить охайним жестом. І знову посвітлішав від своєї цнотливої усмішки. Ми взяли мій похіпненький чемодан, Іван, витираючись одеколоном, побризкав ще й на нього, втрьох рушили до гастронома.
– А ты что, совсем прохудился? — засмеялся Юра, сопровождая это выразительным, но достаточно пристойным жестом. И опять посветлел от своей целомудренной улыбки. Мы взяли мой дежурный чемодан, Иван, натираясь одеколоном, побрызгал ещё и на него, и втроём двинули к гастроному.
— Коньяк?
– Коньяк?
— Ні, на греця, бери московську. П'ять пляшок московської, півкирпича сиру і ковбаси з півчемодана.
— Нет, на хрен, бери московскую. Пять бутылок московской, полкирпича сыра и колбасы с полчемодана.
— Може, шампанського? — обережно запитав я.
– Может, шампанского? – осторожно спросил я.
— Чорт із ним, бери. Казав той — гулять.
— Чёрт с ним, бери. Гулять так гулять.
Коли ми прийшли туди, там уже товклися якісь жінки. Вони пекли, смажили, варили, у кімнаті стояв сопух. Святковий сопух. Маленькою кімнатою походжала молода, не знаючи, куди подіти руки. Спашіла, знервована, Марія благально подивилася на Івана, і очі його наповнилися вологим туманом. "Любов", — подумав я, і мені стало сумно.
Когда мы пришли на место, там уже толклись женщины. Они пекли, жарили, варили, в комнате стоял смрад. Праздничный смрад. По комнатушке расхаживала молодка, не зная, куда девать руки. Разгорячённая, перенервничавшая, Мария умоляюще посмотрела на Ивана, и глаза его наполнились влажным туманом. "Любовь",— подумал я, и мне стало грустно.
Тільки-но ми розсілися по довгій, укритій барвистою рядниною, лавці, як забігали жінки, розставляючи столи і зносячи миски з напитками і наїдками. Жінки сипали і сипали, і я не сходив з дива — скільки ж їх умістилося в тій кухоньці.
Только мы расселись на длинной, покрытой красочной дерюжкой, скамейке, как забегали женщины, расставляя на столе посуду с напитками и закасками. Женщины сыпали и сыпали, и я не переставал удивляться – сколько же их уместилось в той кухоньке.
Нарешті всі сіли за стіл, відчуваючи, що половина клопотів — уже позаду.
Наконец все сели за стол, чувствуя, что половина хлопот уже позади.
А потім усі їли й пили. Молодих примушували цілуватись, і вони цілувалися. Потім витягнули допотопні платівки і стали танцювати. Господиня попросила, щоб не дуже гупали ногами. Вона все стежила за Іваном, щоб не набрався до чортиків. Потім хлопці, ніби зговорившись, зачали курити. Кімнатка скоро наповнилася димом. Було таке враження, що звукам мелодії було важко протиснутися крізь цю товщу диму і вони пищали, скавучали, жалячись об грубий сизуватий мур. Може, отак витворюється і мармур — з оцього стоячого, як колона, диму.
А потом все ели и пили. Молодых заставляли целоваться, и они целовались. Затем вытащили допотопные пластинки и принялись танцевать. Хозяйка попросила, чтобы не очень топали ногами. Она всё следила за Иваном, чтоб не набрался до чёртиков. Потом ребята, словно сговорившись, начали курить. Комнатёнка скоро наполнилась дымом. Было такое впечатление, что звукам мелодии было трудно протиснуться сквозь эту толщу дыма и они пищали, визжали, обдираясь о грубую сизоватую стену. Может быть, так и образуется мрамор — из этого стоящего, как колонна, дыма.
А потім я оповідав якійсь дівчині про те, що таке людське життя, їй було нудно, і вона крутила ґудзика на моєму піджакові. У неї було якесь обличчя, як шланг. Я ще подумав — у той шланг треба щось налити, може, горілки, і тоді він стане ще довшим. А потім зменшиться. А потім — стане довшим. Якісь дітлахи гризли цукерки, втупивши в нас очі. Вони сподівалися од нас чогось цікавого. А цікавого не було. Жінка збагнула це раніше за мене. "Певно, я таки з-біса нудний чоловік?" — думав я дорогою, повертаючись разом із Юрком додому.
А потом я рассказывал какой-то девахе о том, что такое жизнь людская, ей было скучно, и она крутила пуговицы на моем пиджаке. У неё было лицо, какое-то, как шланг. Я ещё подумал — в тот шланг надо что-то налить, может, водки, и тогда он станет ещё длиннее. А потом сократится. А потом – удлинится. Чьи-то детишки грызли конфеты, уставившись на нас глазами. Они ожидали от нас чего-нибудь интересного. А интересного не было. Женщина поняла это раньше меня. "Наверно, я всё-таки чертовски скучный мужчина." — думал я по дороге, возвращаясь вместе с Юрой домой.
Юрко щось пригадував, гойдав головою і сміявся. Потім, перегодя, знову гойдав головою і сміявся. Але сміх його був ледачим. Він силував себе. Сміятися йому не хотілось.
Юрка что-то вспоминал, качал головой и смеялся. Потом, немного погодя, снова качал головой и смеялся. Но смех его был ленивым. Он принуждал себя. Смеяться ему не хотелось.
— Андрію, чого ти такий кузюх? — нарешті запитав він уголос.
— Андрей, ты отчего такой пентюх? — наконец задал он вопрос.
— Вперше від тебе чую,— спробував я віджартуватися.
– Впервые от тебя слышу, — попробовал я отшутиться.
— Нащо ти розсердив Аннушку?
— Зачем ты рассердил Аннушку?
— Яку Аннушку?
– Какую Аннушку?
— Дурну. Ту, що приходить до тебе і якій ти ніколи по-людському й слова не скажеш?
— Глупую. Ту, что приходит к тебе, и которой ты никогда по-человечески и слова не скажешь?
— А чого ти зараз згадав про неї?
– А с чего ты сейчас вспомнил о ней?
— Бачив, як ти розмовляв із тією шмарухою. Ти з нею був куди кращим, аніж з нею.
— Видел, как ты разговаривал с той шмарухой. Ты с ней был куда лучше, чем с ней.
— Я Ані боюсь. Бо... я її боюсь.
– Я Ани боюсь. Потому что... я её боюсь.
— Дурний. Ти її... не боїшся. Але все робиш навпаки.
— Глупый. Ты её... не боишься. Но всё делаешь наоборот.
— Роблю, як можу. І нікого я не люблю. Хіба що партію.
– Делаю, как могу. И никого я не люблю. Разве что партию.
— Нічорта ти не можеш. І та шмаруха це збагнула і покинула тебе.
— Ни черта ты не можешь. И та шмаруха это поняла и покинула тебя.
Я розсміявся.
Я рассмеялся.
— Хіба ж покинула?
– Так уж и покинула?
— Ти подобаєшся мені, Петровичу. Такий ти смішний.
— Ты нравишься мне, Петрович. Такой ты смешной.
— Юрку, всі ми смішні.
– Все мы, Юр, смешные.
Не всі, Петровичу. От Іван — він дурний, але не смішний. А ти — смішний, мов чорт на дзиґлику.
Не все, Петрович. Вот Иван – он дурной, но не смешной. А ты смешной, как чёрт на стульчике.
— Юрку, тобі коли на роботу?
– Юр, тебе когда на работу?
— В мене завтра відгул. Але ти смішний.
— У меня завтра отгул. Но ты смешной.
— Лиши, Юрку. Я це знаю і сам. Так знаю, що хай би воно сказилося.
– Оставь, Юра. Я это и сам знаю. Так знаю, что пусть оно сбесится.
— А ще ти розмовляєш у сні. От би звести докупи — що ти кажеш як спиш і як не спиш. Ото було б сміху.
— А ещё ты разговариваешь во сне. Свести бы вместе — что ты говоришь, когда спишь и, когда не спишь. Вот было бы смеху.
— Кажи зразу, що ти почув?
– Говори сразу, что ты услышал?
— Хіба це розкажеш? Це треба почути.
— Разве это расскажешь? Это нужно слышать.
Ми зайшли в кімнату. Включили світло — там був гармидер. Зі шкафу геть усе було повикидане — на Мишкове ліжко.
Мы вошли в комнату. Включили свет — там был бардак. Из шкафа было выброшено абсолютно всё — на Мишкину кровать.
— Фраєр відігрався, як хотів,— зловтішне проказав Юрко і став роздягатися. Сьогодні нас не могло здивувати уже ніщо.
— Фраер отыгрался, как хотел, — злорадно проговорил Юра, и стал раздеваться. Сегодня нас уже ничто не могло удивить.
Потім ми лежали у темряві. Юрко, як завжди, курив. Він був настроєний на філософський лад. Кілька разів спробував зав'язати розмову. Мені ж хотілося тільки враз заснути, відгородитися від усього бодай подушкою, щоб все це не душило, не шпетило, не нарікало. Але сну довго не було. Я ще встиг переконатися, як заспокоюють відблиски рухомих вогнів по стінах. Коли вони влітають в усі шиби, а потім точаться в спорожнілий Іванів куток і потому вже зникають. І ще подумав, що люди несправедливі до мертвої природи і мертвих витворів своїх рук. Скажімо, до автомобілів. Коли їх не спостерігають, вони стають до людей значно приязнішими. І тоді не так відчуваєш порожнечу. А потім я подумав, що то крутиться голова... І голова, і тіні від світла автомобілів крутилися в один бік. Як учив нас той шкільний фізик — повне накладання хвиль. Чи можливе таке ж накладання дум?
Потом мы лежали в темноте. Юрка, как обычно, курил. Он был настроен на философский лад. Несколько раз пробовал завязать разговор. Мне же хотелось только сразу заснуть, отгородиться от всего хоть подушкой, чтобы всё это не душило, не трепало, не упрекало. Но сна долго не было. Я успел ещё убедиться, как успокаивают отблески огней, движущиеся по стенам. Когда они влетают во все стёкла, а потом стекают в опустевший уголок Ивана, и лишь затем исчезают. И ещё подумал, что люди несправедливы к мёртвой природе и к мёртвым творениям своих рук. Скажем, к автомобилям. Когда их не наблюдают, они становятся к людям гораздо более дружелюбными. И тогда не так ощущаешь пустоту. А потом я подумал, что это вращается голова... И голова, и тени от света автомобилей вращались в одну сторону. Как учил нас тот школьный физик – полное наложение волн. Возможно ли такое же наложение мыслей?
Але то вже думалося впереміш зі сном.
Но об этом думалось уже вперемешку со сном.
ID:
1030163
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 07.01.2025 08:16:45
© дата внесення змiн: 07.01.2025 12:00:44
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
