ПР03
Шановний читачу. Перед Вами переклад оповідання класика новітньої української літератури Василя Стуса.
Уважаемый читатель. Перед Вами перевод рассказа классика новейшей украинской литературы Василя Стуса.
Перевод представлен поабзацно. Вначале – оригинал, затем – курсивом – перевод. В [квадратных скобках> – примечания переводчика.
ТАК БУВАЛО УЖЕ НЕ РАЗ
ТАК БЫВАЛО УЖЕ НЕ РАЗ
Так бувало уже не раз. Несподіване, майже непомітне, але повільне, воно приходило, заселяло кімнату і починало врочити. Приходило вранці, коли ти ще не оговтався від сну, а найчастіше — увечері. Тільки-но потечуть за гойдливими пасмами смерку розм'яклі, як підвілгла солома, лінії дерев і будинків, закліпає, заряхтить химерне мереживо електричних дротів, і вже якісь невловимі сейсмічні струми враз опановують твою душу. І вона починає ставати непідвладною тобі, ніби починає терпнути, потім відчуття її зовсім зникає, і тоді тебе опановує довге і тупе, як прострація, відчуття втрати. Ти стаєш ніби некерований. Але найстрашніше не це: тобі хочеться до когось, бодай до чогось прихилитися. Запаморочлива, тягуче-солодка, з гострими поколюваннями розсипаного, як товчене скло, болю втома, очі твої вже не бачать, вуха — не чують. Стан самогіпнозу, інакше не скажеш, інакше довелося б думати, що тобою порядкує хтось невидимий. Може, це й справедливіше: адже ти уникав себе, проминав, як це раптом відкрилося миттю ясновидіння, відпадав кавалками, як підгнила колода, і тому цей хтось уже перекинувся в тебе. Там його більше, ніж тут. Ти став кимось і — вся причина. Але бережись необачних рухів. Начувайся. Коли наступає ця мить тимчасового болісного прозріння, не пори гарячки. Спокійно відійди, ніби так-таки нічого й не сталося. Обдури його. Обдури так, ніби обдурюєш себе самого. Тобто: коли відходиш, викинь з голови, що ти його обдурюєш. Інакше воно помітить твої хитрощі: тоді — начувайся. А коли відійдеш на добрячу відстань — тікай. Стрімголов. Куди бачиш. Натоптаним смерком, незважаючи на камінний гуркіт темряви, що обвалюється позад тебе. Добіжиш до тієї липи, що з правої руки, тоді шугни попід паркан і через будівельний майданчик у дворище, де завше темно — навіть удень, де отаманить великий пес біля вічного вогнища падалішнього листя. Пса краще було б оминути. Коли ж учепиться — не відстане, витри сірника і кинь. Пес не звик до таких жартів і заки обмізковуватиме своєю дурною головою, що ж сталося, ти встигнеш відійти на таку відстань, на яку пес вважає зайвим не те, що бігти, але й гавкати. А вискочиш на автостраду з гострожалими снопами світла від самовпевнених автомобілів — вдихни запахи завезеної здалека прохолоди, перемішаної з погаром, і витри піт із чола; ти обдурив його.
Так бывало уже не раз. Неожиданное, почти незаметное, но затяжное, оно приходило, заселяло комнату и начинало грозиться. Приходило утром, когда ты ещё не отошёл ото сна, а чаще всего — вечером. Едва поплывут за качающимися прядями сумерек размякшие, как подмокшая солома, линии деревьев и домов, замелькает, замерцает химерная сеть электрических проводов, тут же какие-то неуловимые сейсмические токи вдруг овладевают твоей душой. И она начинает становиться неподвластной тебе, будто начинает коченеть, потом ощущение её совсем исчезает, и тогда тобой овладевает долгое и тупое, как прострация, чувство потери. Ты становишься как бы неуправляемым. Но самое страшное не это: тебе хочется к кому-то, хоть к чему-то прижаться. Одурманивающая, тягуче-сладкая усталость, с острыми покалываниями боли, рассыпанной, как толчёное стекло; глаза твои уже не видят, уши — не слышат. Состояние самогипноза, иначе не скажешь, иначе пришлось бы думать, что тобой распоряжается кто-то невидимый. Может, это и справедливее: ведь ты же избегал себя, обходил, когда это вдруг открылось мгновением ясновидения, выпадал кусками, как подгнившее бревно, и потому этот кто-то уже перебрался в тебя. Там его больше, чем здесь. Ты стал кем-то – вот и вся причина. Но берегись опрометчивых движений. Будь настороже. Когда наступает это мгновение кратковременного болезненного прозрения, не пори горячки. Спокойно отойди, будто ничего не произошло. Обмани его. Обмани так, будто обманываешь себя самого. То есть: когда соберёшься уходить, выброси из головы, что ты его обманываешь. Иначе он заметит твои ухищрения: тогда – берегись. А когда отойдешь на приличное расстояние — беги. Сломя голову. Куда глаза глядят. Утоптанным сумраком, не обращая внимания на каменный грохот тьмы, обваливающейся позади тебя. Добежишь до той липы, что по правую руку, тогда сигай под забор и через строительную площадку в подворотню, где всегда темно — даже днём, где атаманит большой пёс у вечного кострища опавшей листвы. Пса лучше бы обойти. Если уцепится — не отстанет, чиркни спичку и брось. Пёс не привык к таким шуткам и пока будет обдумывать своей глупой головой, что же произошло, ты успеешь отойти на такое расстояние, на которое пёс посчитает лишним не то, что бежать, но даже лаять. А выскочишь на автостраду с остро-жалыми снопами света от самоуверенных автомобилей — вдохни запахи завезённой издалека прохлады, перемешанной с гарью, и утри пот со лба: ты обманул его.
...а коли ти сам, і в кімнаті нема нікого, і вщухлі речі ладні сховатися за тебе — єдину відповідальну живу істоту? І чуєш у собі тисячі переляків, які аж розгойдують тобою і за якими вже годі упіймати найбільший — власний? О, тоді вже буває несолодко...
...а когда ты один, и в комнате нет никого, и притихшие вещи готовы спрятаться за тебя — единственное ответственное живое существо? И слышишь в себе тысячи испугов, которые аж раскачивают тебя и среди которых уже нельзя уловить самый большой — собственный? О, тогда уж бывает несладко...
— А несолодко, ні, — віддалося уголос, і тільки тепер Андрій дотямив, що давно вже прокинувся, що час і вставати: сьогодні на сьому вечора треба бути в Білогорці, а до того треба ще щось угризти.
— А несладко, нет, — отдалось вслух, и только теперь Андрей понял, что давно проснулся, что пора уже вставать: сегодня к семи вечера нужно быть в Белогорке, а до того надо ещё чем-то перекусить.
Звісивши ноги зі скрипучого ліжка, він надумав підійти до тумбочки, віднайти читану після зміни книжку, але стало ліньки. Книжка не втече, а йому було шкода цієї хвилі, коли, відгороджені сном, призабуваються денні клопоти, про які — це було поки що в його волі — хочеш — думай, не хочеш — ні.
Свесив ноги со скрипучей кровати, он хотел было подойти к тумбочке, найти книгу, которую читал вчера после смены, но стало лень. Книга не убежит, а ему было жаль этой волны, когда, отгороженные сном, забываются дневные хлопоты, о которых — это было пока что в его воле — хочешь — думай, хочешь — нет.
Віднедавна він навчився цінувати ці маленькі радощі, стільки вигадані, скільки й справжні, хвилини такої рідкісної самоповаги, коли ти стаєш вищим за свої настрої. Ось вони, ці настрої, — в тебе в жмені. Або держи, або — відпусти, як синицю. "Ой ти, птічка жовтобока, не нєсі гнєзда високо"...
С недавних пор он научился ценить эти маленькие радости, на столько же выдуманные, на сколько и настоящие, минуты такого редкого самоуважения, когда ты становишься выше своих настроений. Вот они, эти настроения, у тебя в горсти. Либо держи, либо отпусти, как синицу. "Ой ты, птичка желтобока, ты не вей гнезда высóко"...
Робота сьогодні була клопітною. Тільки залізли в нору і дійшли до щита (треба не забути сказати Олексі про...), тільки дійшли до щита, як прибігає змінний. Пішки теж, бо каламашка забурилась десь на другому кілометрі. Виявляється, цей хацапетівський фраєр набрався до чортиків, і коли змінний став його набирати, навідворіт кілька разів зригнув. Навіть змінному сподобалось, як це у нього вийшло. Довелося зніматися з щита і вертати до кліті.
Работа сегодня была хлопотной. Только залезли в нору и дошли до щита (надо не забыть сказать Лёшке о...), только дошли до щита, как прибегает сменный. Пешком тоже, потому что каламашка забурилась где-то на втором километре. Оказывается, этот хацапетовский [Старое название (до 1958 г.) гор. Углегорска – пос. Хацапетовка> фраер набрался до чёртиков и, когда сменный стал его набирать, в ответ несколько раз срыгнул. Даже сменному понравилось, как это у него получилось. Пришлось сниматься со щита и возвращаться в клеть.
Робота біля ствола — сяка-така. Тут тямити багато не треба. Тільки вколюй, як бджілка, та й по всьому. Спочатку виліз на-гора, насипав піску в вагонетку. Потім, як Потапович подав знак, пішки погнався донизу: так швидше. Перегодом "на нуль" прокладки підкинули — подерся вгору. Словом, літав, мов янгол. По тому — насипав цементу. Вже був закінчував, як Потапович став матюкатися в трубу: підігнали першу партію породи, і якийсь ідіот поставив оту кульгаву тарадайку з самого переду. Порожняку нема. Той цибатий електровозчик лається (гавкає, мов блаженствує: заплющить очі, камінна мордяка ані поморщиться, тільки слина бризкає крізь отвір його цупкого, як засувка, рота; кажуть, він половину начальства тут підпоює, от його й ганяють по таких роботах не бий лежачого).
Работа возле ствола — так себе. Здесь соображать много не надо. Только вкалывай, как пчёлка, вот и всё. Сначала вылез на-гора, насыпал песка в вагонетку. Потом, как Потапыч подаст знак, пешком помчался вниз: так быстрее. Вскоре "на ноль" прокладки подбросили – поднялся наверх. Словом, летал, как ангел. Потом насыпал цемента. Уже заканчивал, когда Потапыч стал материться в трубку: подогнали первую партию породы, и какой-то идиот поставил эту хромую таратайку с самого переду. Порожняка нет. Тот долговязый электровозчик лается (гавкает, словно блаженствует: закроет глаза, каменная морда, не поморщится, только слюна брызжет сквозь отверстие его тугого, как засов, рта; говорят, он тут половину начальства подпаивает, вот его и гоняют по таким работам – не бей лежачего).
Коли я спустився, Потапович саме закладав під тарадайку дрюка і пробував зрушити її з місця.
Когда я спустился, Потапыч как раз подсовывал под таратайку рычаг и пытался сдвинуть её с места.
Тарадайка тільки поохкувала, ставала дубала, потім зверескнула, і тут ми її, прокляту, взяли в роботу. Тільки об дугу гавкнула. Я був і собачку відкинув, а як зійшла з рейок, то чорт її святий знає!
Таратайка только поохивала, вставала на дыбы, потом взвизгнула, и тут мы её, проклятую, взяли в работу. Только о дугу гавкнула. Я и собачку откинул, а как она сошла с рельсов, чёрт её святой знает!
Андрій спересердя скинув із себе ковдру і, змерзнувши, згадав — час. Швидко вбрався, кинув до кишені книжку (давня звичка філолога-невдахи) і, пролізши крізь дірку паркана, зайшов до їдальні.
Андрей в сердцах сбросил с себя одеяло и, замёрзнув, вспомнил – пора. Быстро оделся, сунул в карман книгу (давняя привычка филолога-неудачника) и, пробравшись через дыру в заборе, зашёл в столовую.
Біля амбразури було нелюдно. Андрій взяв свіжої капусти (завше ця злодійська перистальтика!), биток і шклянку киселю. Сісти було ніде. Столики рясно пообсідали робітники. Вони дудлили пиво. Біля буфету стояла справжня товч. Довелося, забувши про пиво, притулитися коло якогось забулдиги, що меланхолійно куняв, накривши рукою голову, зрідка похитував головою.
У амбразуры было не людно. Андрей взял свежую капусту (вечно эта зловредная перистальтика!), биточек и стакан киселя. Сесть было негде. Столики густо обсели рабочие. Они дули пиво. У буфета стояла настоящая давка. Пришлось, забыв о пиве, притулиться около какого-то забулдыги, что меланхолично дремал, накрыв рукой голову и изредка ею покачивал.
Вийшовши з їдальні, Андрій закурив і, глянувши на годинника, побачив: іще не пізно. Можна замість ковтати куряву на центральній вулиці піти завулками.
Выйдя из столовой, Андрей закурил и, взглянув на часы, увидел: ещё не поздно. Можно не глотать пыль на центральной улице, а пойти переулками.
Кожен будиночок мав свою фізіономію, дворища позавмирали в цікавих позах, і тільки зустрічні видавалися на одне лице. Що не кажи, а ми попідвідстали від діянь своїх. Що не кажи. Існує якась небезпечна дисгармонія між духовністю твоїх успадкованих умінь і тим, що ти становиш собою. Може, не треба успадковувати? Спадок — це завше втрата. Тобто завше — і втрата.
Каждый домишко имел свою физиономию, дворы позамирали в интересных позах, и только встречные прохожие казались все на одно лицо. Что ни говори, а подотстали мы от деяний своих. Что ни говори, а существует какая-то опасная дисгармония между духовностью унаследованных тобой умений и тем, что ты собой представляешь. Может быть, не надо наследовать? Наследство – это всегда потеря. То есть всегда – и потеря.
У низовині зеленіла застояна вода. Навіть цеглинки, по яких ступали тутешні перехожі, одяглися в глухозелений тьмяний мох.
В низине зеленела застоявшаяся вода. Даже кирпичики, по которым ступали здешние прохожие, оделись в густой тускло-зелёный мох.
Далі починався лісочок.
Дальше начинался лесочек.
* * *
...пригадав, як весною, тільки-но зійшов сніг і попідтряхали перші стежки, він пустився лісом до... Олекси. Довго блукав у низовині. Потім, спустившись до річки, шукав місця, де б перестрибнути. Насилу знайшов маленький місточок. Місточок йому сподобався; якось гарно був ув'язав його зі споминами чи мріями, чи ще чимось зараз уже не згадати, натомість лишилася світла пляма і вивітрений запах задоволення. Далі йти було куди приємніше. На галявині росли проліски спізнілі. Хотів нарвати, але пошкодував. Потім вийшов до урвища з чіткими відслоненнями. "Неродючий шар". А родити мало вугілля. Так навчилася почувати твоя вивітрена хліборобська душа. То було якесь мертве місце, в якому ніколи нічого не міниться. Тут добре було б відпочивати, але під настрій. Під певний настрій. Коли тобі весело — туди краще не заходити. А коли сумно це урвище не допоможе.
...припомнилось, как весной, едва сошёл снег и чуть подсохли первые тропинки, он пустился лесом к... Лёшке. Долго бродил по низине. Затем, спустившись к реке, искал место, где перепрыгнуть. С трудом нашёл маленький мостик. Мосточек ему понравился; как-то хорошо было увязать его с воспоминаниями или мечтами, или ещё чем-то, сейчас уже и не вспомнить, но осталось светлое пятно и выветрившийся запах удовольствия. Дальше идти было куда приятнее. На лужайке росли запоздалые подснежники. Хотел нарвать, да пожалел. Затем вышел к обрыву с чёткими обнажениями породы. «Неплодородный слой». И родит мало угля. Так научилась чувствовать твоя выветрившаяся земледельческая душа. Это было какое-то мёртвое место, в котором никогда ничего не меняется. Здесь хорошо было бы отдыхать, но под настроение. Под определённый настрой. Когда тебе весело, сюда лучше не заходить. А когда грустно этот обрыв не поможет.
Десь тут воно має бути, подумав Андрій. Воно, те урвище, досить чіпке. З усієї дороги воно запам'яталося найбільше. Може, тому, що не став його додумувати.
Где-то здесь он должен быть, подумал Андрей. Он, тот обрыв, довольно цепкий. Из всей дороги он запомнился больше всего. Может потому, что не стал о его додумывать.
Обійдеш, коли вдасться. Швидше — не вдасться. І тепер уже ти вдумаєшся в нього, продумаєш його, щоб поминути. Продумуєш так, як пробивають тунель у горах. Пробив — і звільнився. Пробив — і наскрізь. А там молоде світло.
Обойдёшь, когда удастся. Скорее – не удастся. И тогда ты уже вдумаешься в него, продумаешь его, чтобы пройти. Продумаешь так, как пробивают туннель в горах. Пробил — и свободен. Пробил – и насквозь. А там — молодой свет.
Аж ось воно — прикіптюжене, вицвіле і зістаріле. Порите патьоками, спотворене глинокопами чи хлопчаками, обгиджене гуртами романтиків, що ходять сюди на ніч, прихопивши гітару, магнітофон і сітку живностей. Воно нас терпить, як земля нас терпить. Невдячних, честолюбних, зарозумілих, забудькуватих, вималілих од гіпнозу самовеличі... Терпить просто тому, що воно вище за терпіння. Мабуть, як той казав, інша система лічби.
Да вот он — прикипевший, выцветший и застарелый. Изрытый потёками, обезображенный глинокопами или мальчишками, загаженный группами романтиков, что приходят сюда на ночь, прихватив гитару, магнитофон и сетку снеди. Он терпит нас, как терпит нас земля. Неблагодарных, честолюбивых, высокомерных, забывчивых, уменьшившихся от гипноза само-величия... Терпит просто потому, что он выше терпения. Видимо, как говорится, другая система координат.
Спустившись стежкою понад самим яром, Андрій вийшов до ставка. Де-не-де прогулювались пляжники, вимахуючи руками, і тільки одна самотня душа збивала вистояне плесо води.
Спустившись по тропинке вдоль самой кромки оврага, Андрей вышел к пруду. Кое-где прогуливались пляжники, размахивая руками, и какая-то одинокая душа взбивала плёс застойной воды....
Далі вже було зовсім недалечко. Перейти рудою голою глиною до селища, обминути припалу порохом низькувату школу, що нагадує корову, яка навлежачки жує жуйку, і тоді вже — столики з недремними пенсіонерами, і доміно, і запах забрезклих торішніх кадубів, і пласкувата усмішка Олексової матері, і її трохи злодійкуватий погляд. Олекса сидів на тахті і, плямкаючи губами, переглядав якісь папери.
Дальше было уже совсем недалеко. Пройти рыжей голой глиной до посёлка, обогнуть присыпанную пылью низкую школу, напоминающую корову, которая вовсю жуёт жвачку, и тогда уже – столики с недремлющими пенсионерами, и домино, и запах осклизлых прошлогодних бочек, и плоская улыбка матери Алексея, и её немного вороватый взгляд. Лёха сидел на тахте и, чавкая губами, просматривал какие-то бумаги.
— Заходь, заходь, — загудів він, трохи заїкаючись. Він явно хизувався переді мною своєю піжамою. Скільки й пам'ятаю — він завше чимось переді мною хизувався. Хизувався, ніби дошкуляв, шпетив. Але це тільки додавало йому якогось інтригуючого змісту.
– Заходи, заходи, – загудел он, слегка заикаясь. Он явно кичился передо мной своей пижамой. Сколько помню – он всегда чем-то передо мной кичился. Хвастался, словно донимал, дерзил. Но это только придавало ему некое интригующее содержание.
Коли ми вийшли на вулицю, була вже восьма година вечора. Ми піднялися вулицею до перехрестя, потім перетнули трамвайну колію і подалися навпрошки через поле, збите вуличними футболістами. Біля глухозеленого будинка Олекса зупинився і сказав, що зараз познайомить мене із своєю дівчиною. Не знаю, чому він не робив цього раніше, тобто чому йому забандюрилося зробити це саме тепер, коли я мав поговорити зовсім про...
Когда мы вышли на улицу, было уже восемь часов вечера. Мы поднялись по улице к перекрёстку, затем пересекли трамвайный путь и направились прямо через поле, утоптанное уличными футболистами. Возле густо-зелёного дома Алексей остановился и сказал, что сейчас познакомит меня со своей девушкой. Не знаю, почему он не делал этого раньше, то есть почему ему приспичило сделать это именно сейчас, когда я должен был поговорить совсем о...
Потім була кімнатка гуртожитку, маленька, чистенька, як у всіх дівчат, заполонена дівочою грацією. Трохи забагато подушок, трохи затісно — як на трьох, а коли на столі з'явилася пляшка московської і карафка з домашнім, на диво чистобарвним вином, то й досить таки тісно. Потім були порожні розмови: зайва одвертість, що правила за щирість, зайва фамільярність — навзаєм простості, зайвий галас — замість невимушеності. А потім Ніна (так звали Олексову дівчину) співала, закохано дивлячись на Олексу. Мені стало не по собі, і я зібрався вийти покурити, але Ніна категорично запротестувала. Занадто категорично. На щастя, господиня закурила сама, і тоді почуття незручної вдячності розвіялось, як дим, і мені стало затишно. Олекса спробував нав'язати Ніні дует, але, слава Богу, нічого не вийшло. Вони вже добряче підпили, але пити хотілося ще, і я спустився донизу — взяв іще дві пляшки вина.
Потом была комнатка общежития, маленькая, чистенькая, как у всех девушек, заполонённая девичьей грацией. Чуток многовато подушек, чуток тесновато — для троих, а когда на столе появилась бутылка московской и графин с домашним, на удивление прозрачным вином, то довольно таки тесно. Потом были пустые разговоры: излишняя откровенность, заменяющая искренность, излишняя фамильярность — взамен простоты, излишний галдёж — вместо непринуждённости. А потом Нина (так звали девушку Алексея) пела, влюблённо глядя на Лёху.
Мне стало не по себе, и я собрался выйти покурить, но Нина категорически запротестовала. Излишне категорично. К счастью, хозяйка закурила сама, и тогда чувство неловкой благодарности рассеялось, как дым, и мне стало уютно. Лёха попытался навязать Нине дуэт, но, слава Богу, ничего не вышло. Они уже изрядно подвыпили, но пить хотелось ещё, и я спустился вниз – взял ещё пару бутылок вина.
А потім я вже сумирно сидів, обіпершись об підвіконня, цідив "Ріслінг" і курив, відчуваючи, як підтаює душа, як вона виповнюється якоюсь безпредметною радістю, готовою вихлюпнутися на будь-кого і будь-що.
А потом я уже смирно сидел, опираясь на подоконник, цедил «Рислинг» и курил, чувствуя, как подтаивает душа, как она наполняется какой-то беспредметной радостью, готовой выплеснуться на кого-нибудь и во что бы то ни стало.
Коли до кімнати постукали, Олекса тільки поморщився, Ніна поклала на губи палець, але стук повторився. Довелося відчиняти. Ніна повернулася назад, йдучи слідом за білявою дівчиною, на гарному випещеному обличчі якої блукала гримаса незадоволення.
Когда в комнату постучали, Алексей только поморщился, Нина положила на губы палец, но стук повторился. Пришлось открывать. Нина вернулась назад, идя вслед за белокурой девушкой, на красивом холёном лице которой блуждала недовольная гримаса.
— Але ж і накурено в вас, — подала вона ображений голос, допомагаючи Олексі взяти пальто.
– Ну и накурено у вас, – подала она обиженный голос, помогая Лёшке взять пальто.
— Знайомся, це мій товариш,— він представив мене і заходився шукати, де б знайти місце для четвертого, її звали Аня. Це було для мене трохи несподівано, і я став про себе відшукувати зв'язки між її ім'ям і нею. Ім'я мені не подобалось, але ім'я є ім'я. Не подобався мені й голос нової знайомої. А про нього не скажеш, що байдуже — який голос. Голос треба мати гарний. Інакше — вважай, що Господь Бог проспав час твого народження.
– Знакомься, это мой товарищ, – он представил меня и принялся искать, где бы найти место для четвёртого. Её звали Аня. Это было для меня немного неожиданно, и я стал про себя отыскивать связи между её именем и ею. Имя мне не нравилось, но имя есть имя. Не нравился мне и голос новой знакомой. А о нём не скажешь, что всё равно — какой голос. Голос нужно иметь хороший. Иначе считай, что Господь Бог проспал время твоего рождения.
Ані було серед нас незручно, вона сподівалася знайти тут затишок і була прикро здивована, бачачи цей гармидер. Ми спробували гуртом поспівати (власне, співали Олекса і Ніна), потім разом з Олексою я вийшов покурити, і він жартома зауважив мої зацікавлені погляди на Аню.
Ане было среди нас неудобно, она надеялась найти здесь уют и была неприятно удивлена, обнаружив этакую кутерьму. Мы попытались вместе спеть (собственно, пели Лёшка и Нина), потом вместе с Лёшкой я вышел покурить, и он, шутя, отметил мои заинтересованные взгляды на Аню.
— Ти не будь лопухом, — обмежився він короткою реплікою. Решту я мусив обмізковувати самостійно.
— Ты не будь лопухом, – ограничился он короткой репликой. Остальное я должен был обмозговать самостоятельно.
— Знаєш, Олексо, але ж я мав із тобою...
– Знаешь, Лёш, но я должен с тобой...
— Іншим разом, Петрику, іншим разом.
— В другой раз, Петя, в другой раз.
— Але я хотів це робити сьогодні.
– Но я хотел это делать сегодня.
— Встигнемо з козами на базар. Не втече.
— Успеем с козами на базар. Не убежит.
Дівчата повсідались на ліжку, обнявшись, як сестри. Вони мали щось спільне; певне, тому, що були такі несхожі. Я навіть подумав: де закінчується одна, там зразу ж починається друга. Без межі.
Девушки уселись на кровати, обнявшись, как сёстры. Они имели нечто общее, наверное, потому, что были так непохожи. Я даже подумал: где кончается одна, там сразу же начинается другая. Без раздела.
— То як тобі моя сестричка? — фамільярно підморгуючи, ніби давня знайома, поспитала Ніна.
— И как тебе моя сестричка? — фамильярно подмигивая, как давняя знакомая, спросила Нина.
Зопалу я не знайшовся на відповідь. Тільки стало соромно власної мовчанки, а коли я наважився якось віджартуватися, то було вже пізно. Крім того, я пропустив нову Нінину репліку. Певне, якась шпилька, перебігло в голові, і я дурнувато осміхнувся. Аня не звертала на мене жодної уваги. Мене ще стало на те, щоб усістися тут же, біля них. Я сів поруч із Ніною і, втрутившись до їхньої розмови, запитав, а чи справді вона, тобто Аня, — сестричка. Та глянула на мене зовсім несподіваним відкритим поглядом, і я почув, що починаю червоніти. Мимоволі став шукати в кишені цигарки, але й це було не те, що треба.
Сгоряча я не нашёлся, что ответить. Только стало стыдно своего молчания, а когда я решился как-то отшутиться, то было уже поздно. Кроме того, я пропустил новую реплику Нины. Должно быть, какая-то шпилька – пробежало в голове, и я глуповато усмехнулся. Аня не обращала на меня никакого внимания. Меня ещё хватило на то, чтобы усесться тут же, возле них. Я сел рядом с Ниной и, вмешавшись в их разговор, спросил, действительно ли она, то есть Аня, её сестричка. Та взглянула на меня совершенно неожиданным откровенным взглядом, и я почувствовал, что начинаю краснеть. Невольно стал искать в кармане сигареты, но и это было не то, что нужно.
— Ви, інтелєктуали,— майже брутальним тоном звернулася Аня до Олекси,— якого чорта ви сидите в цій келії і ковтаєте смердючий дим?
– Вы, интеллектуалы, – почти брутальным тоном обратилась Аня к Алексею, – какого чёрта вы сидите в этой келье и глотаете вонючий дым?
Олекса, як завжди, не розгубився. Він це уміє. Майже так само, як я — нітитись.
Лёшка, как обычно, не растерялся. Он это умеет. Почти точно так же, как я — смущаться.
— А якого чорта ви, донна Аня, прителіпалися сюди з кислою мордочкою і розігруєте із себе мадам кухаріль?
— А какого чёрта вы, донна Аня, притащились сюда с кислой мордашкой и разыгрываете из себя мадам кухарку?
На моє здивування, це сподобалось обом дівчатам. Вони приязно засвітили зубами, ніби на знак того, що знайдено саме той тон, який приносить полегкість і знімає незвичні зусилля.
К моему удивлению, это понравилось обеим девушкам. Они дружелюбно засветили зубами, словно в знак того, что найден тот самый тон, который приносит облегчение и снимает непривычные сложности.
Олекса — молодець, їй-богу. Щоб він не сказав, усе буде в лад. Адже на його боці щось таке, що жінки називають чоловічою красою. Я ж завше видавався сам собі потворою, і це відчуття потворило мене і, певне, коли воно, це відчуття, з'являлося, я й справді ставав таким потворним, що мене б і рідна мати не пізнала.
Лёшка — молодец, ей-богу. Что бы он ни сказал, всё будет к месту. Поскольку на его стороне что-то такое, что женщины называют мужской красотой. Я же всегда казался сам себе уродом, и это ощущение уродовало меня и, видимо, когда оно, это чувство, проявлялось, я действительно становился таким уродливым, что меня и родная мать бы не узнала.
Було вже пізно. Олекса, видно, хотів спекатися компанії і нікуди звідси не йти. Я це зрозумів ніби вчасно. Мені стало трохи шкода збавленого вечора. Я став збиратися додому.
Было уже поздно. Алексей, видимо, хотел избавиться от компании и никуда отсюда не уходить. Я это понял как раз вовремя. Стало немного жаль потерянного вечера. И я начал собираться домой.
— Ти, фраєр, не забудь, що на твоїй комсомольській совісті — відвести цю даму додому і під розписку здати черговій, — зухвало жартувала вкрай сп'яніла Ніна, їй хочеться бути зухвалою, вона може собі зараз дозволити таку розкіш, бо ж вступає в свої права. Я подивився на неї занадто допитливо, і коли в її очах щось прояснилося, виявив згоду.
— Ты, фраер, не забудь, что на твоей комсомольской совести – отвести эту даму домой и под расписку сдать дежурной, – дерзко шутила здорово опьяневшая Нина, ей хочется быть дерзкой, она может себе сейчас позволить такую роскошь, потому что вступает в свои права. Я посмотрел на неё излишне любознательно, и когда в её глазах что-то прояснилось, выказал согласие.
Тепер знітилася Аня. Мені чогось не хотілося допомагати їй одягнутися. Олекса зробив це майже недбало, і я подумав: який він у цих справах талановитий з-біса ведмідь.
Теперь смутилась Аня. Мне что-то не хотелось помогать ей одеваться. Лёшка сделал это почти небрежно, и я подумал: какой он в этих делах талантливый, чёртов медведь.
Коли ми вийшли на вулицю, було вже зовсім темно. Важке вологе повітря, що розчинило в собі териконний погар і трубний дим наколишніх заводів, було неприємно солодким. Аня йшла трохи попереду, обережно ступаючи в темінь. "Жінка. Мовчазна й самозаглиблена, слухає голос інстинкту. Вглядається в єдину тьмяну зірочку, яка тільки й світить їй у безнебому просторі".
Когда мы вышли на улицу, было уже совсем темно. Тяжёлый влажный воздух, растворивший в себе гарь копоть терриконов и дым из труб окружающих заводов, был неприятно сладким. Аня шла немного впереди, осторожно ступая в темноту. "Женщина. Молчаливая и самоуглублённая, слушает голос инстинкта. Всматривается в единственную тусклую звёздочку, которая только и светит ей в безнебесном пространстве".
Хмар не було. Була волога, важка товща повітря, рівномірна сконденсована брудна темінь, розбавлена чорнота глухої гіркоти і присмерку. Де-не-де траплялися ліхтарі, як діряві жовчні міхурі. Здається, і вони були наскрізь пронизані цією жалкою темінню.
Туч не было. Была влажная, тяжёлая толща воздуха, равномерно сконденсированная грязная темень, разбавленная чернота глухой горечи и сумерек. Кое-где попадались фонари, как дырявые желчные пузыри. Казалось, и они были насквозь пронизаны этой жалящей темнотой.
Я обережно спробував взяти її під руку. Якась западина повидовбуваного пішоходу змусила Аню тісніше притулитися до мого плеча. "В тобі часом прокидається звірятко. Не звір, а звірятко. Злодійкувате, не більше. Яке тільки щось надумає і вже озирається. Всі твої чесноти перестояні, і від них смердить. Занадто доброчесний, занадто недоброчесний. Жук навозний. Борозняк".
Я осторожно попробовал взять её под руку. Какая-то впадина повыбитого тротуара заставила Аню теснее прижаться к моему плечу. "В тебе порой просыпается зверёк. Не зверь, а зверёк. Вороватый, не более. Только надумает что-то, как тут же озирается. Все твои добродетели перестояли, и от них смердит. Слишком добродетельный, слишком неблагочестивый. Жук навозный. Бороздняк".
— Ви давно знайомі з Олексою?
— Вы давно знакомы с Алексеем?
— Я знаю? Півроку — це давно?
– Не знаю? Полгода – это давно?
— Чимало, раз ви із ним досить дружні.
— Немало, раз вы с ним достаточно дружны.
— Тобто?
– То есть?
— А тобто й є. Як він вам подобається?
— А то и есть. Как он вам нравится?
— Мені подобаються гарні дівчатка. А Олекса — не дівчинка,— пробував я пожартувати, і мені стало незручно за самого себе.
– Мне нравятся красивые девчонки. А Лёшка – не девчонка, – пробовал я пошутить, и мне стало неудобно за самого себя.
— А ви певні, що він мужчина?
— А вы уверены, что он мужчина?
— Зізнаюся, ніколи над цим не думав.
– Сознаюсь, никогда об этом не думал.
— Мужчин тепер немає. Мужчини вимерли, як мамонти. Від них залишилися тільки претензії.
— Мужчин теперь нет. Мужчины вымерли, как мамонты. От них остались только претензии.
Я про себе всміхнувся, не знаючи, що їй відказати.
Я усмехнулся про себя, не зная, что ей ответить.
— Що таке мужчина? Мужчина — це насамперед муж. А хіба ви — мужі? Справжнім мужем стала жінка. Муж повертається додому, приносячи із собою тисячі нарікань, оскаржень, клопотів. Приносить спухлу голову. Його ще треба побавити, як малу дитину. Щоб він не плакався і не хвилювався, чи дадуть зарплату першого числа чи вже аж другого. А жінка стерпить. Все — стерпить. Треба позичити гроші — будь-ласка. Треба створити йому затишок — зробить. Жінка — наче буфер, створений для того, щоб життя не било мужа по ребрах. Ох-ох-ох,— удавано гірко протягнула вона і зазирнула мені в обличчя, показала свої міцні гарні зуби.
— Что такое мужчина? Мужчина — это, прежде всего, муж. А разве вы – мужи? Настоящим мужем стала женщина. Муж возвращается домой, принося с собой тысячи нареканий, жалоб, хлопот. Приносит опухшую голову. Его ещё нужно понянчить, как маленького ребёнка. Чтобы он не плакался и не волновался, дадут ли зарплату первого числа или только второго. А жена стерпит. Всё стерпит. Надо одолжить денег – пожалуйста. Надо создать ему уют – сделает. Жена — как буфер, созданный для того, чтобы жизнь не била мужа по рёбрам. Ох-ох-ох,— притворно горько протянула она и, заглянув мне в лицо, показала свои крепкие красивые зубы.
— Вам приємно отак провіщати? Вам це дає насолоду?
– Вам приятно вот так возвещать? Вам это доставляет удовольствие?
— А вам це неприємно? Ви теж слабуєте популярними комплексами?
— А вам это неприятно? Вы тоже заражены популярными комплексами?
— Може, й слабую. От тільки не знаю, чи популярними.
– Может, и заражен. Вот только не знаю, популярными ли.
— А ви, перепрошую, хто? Теж спекулюєте своїми емоціями?
— А вы, простите, кто? Тоже спекулируете своими эмоциями?
— Чому спекулюю? І чому — теж?
– Почему спекулирую? И почему тоже?
— Де вам платять метал?
— Где вам платят металл?
— В норі. Залізу в нору і співаю. Знаєте, що таке соліст підзембуду?
– В норе. Залезу в нору и пою. Знаете, что такое солист подзем-строя?
— Слава Богу,— Аня несподівано знітилася і взяла мене за руку, — але ж... Тільки ви не сердьтесь. Я страх як не люблю інтелектуалів. Такі вони всі прісняки.
— Слава Богу, – Аня неожиданно смутилась и взяла меня за руку, – но... Только вы не сердитесь. Я страх как не люблю интеллектуалов. Они все такие пресняки.
— Олекса — прісняк?
– Алексей – пресняк?
— Прісняк — перший сорт.
— Пресняк – первый сорт.
— Ви хочете посварити мене з Олексою. Збагнув. І тепер у вас нічого не вийде.
– Вы хотите поссорить меня с Алексеем. Понял. И теперь у вас ничего не выйдет.
— Не люблю. Всі обрані — ідіоти. Збирачів піни не люблю.
— Не люблю. Все избранные – идиоты. Собирателей пены не люблю.
— Ви несправедливі до нього.
– Вы несправедливы к нему.
— Збирач піни. Закриває очі й починає заводити. "Олекса Дубко прочитає вам свої вірші". Слухачі плещуть, мов дезинтерики. Очі стають масними, як у кота, — витончена форма садизму чи кретинізму. Послухаєш його, то подумаєш — він євнух. Обрані — геть усі євнухи і брехуни.
— Собиратель пены. Закрывает глаза и заводит: "Алексей Дубко прочтёт вам свои стихи". Слушатели хлопают, словно дизентерийные. Глаза становятся масляными, как у кота, — утончённая форма садизма или кретинизма. Послушаешь его, так подумаешь — он евнух. Избранные — все евнухи и лжецы.
— Аж так?
– Даже так?
— Авжеж, що так. Співає — ніби провокує. Всі співаки — провокатори. Співцям кохання добре було б хоч раз у житті робити аборт. На жаль, серед них багато мужчин. Чи не смішно? Замість жреців кохання та побільше б гінекологів. Одні обдурюють, а другі лікують обдурених. Всі зайняті роботою. Прогрес.
— Именно так. Поёт — будто провоцирует. Все певцы – провокаторы. Певцам любви хорошо бы хоть раз в жизни делать аборт. К сожалению, среди них много мужчин. Не смешно ли? Вместо жрецов любви побольше бы гинекологов. Одни обманывают, а другие лечат обманутых. Все заняты работой. Прогресс.
— Аню, ви все трохи перебільшуєте. Ви ж гарна дівчина і тільки удаєте із себе злючку.
– Аня, вы всё немного преувеличиваете. Вы же красивая девушка и только изображаете из себя злючку.
— То я вам подобаюсь? Так і знала. Чиста біда — коли ти геть усім подобаєшся. Як це обтяжливе. І ніхто не сприймає всерйоз. Кожен дивиться на тебе, як на...
— Так я вам нравлюсь? Так и знала. Чистая беда — когда ты всем нравишься. Как это обременительно. И никто не воспринимает всерьёз. Каждый смотрит на тебя как на...
Ми підійшли до великого сірого будинку. Певне, гуртожиток. Аня глянула на мене і всміхнулась.
Мы подошли к большому серому зданию. Видимо, общежитие. Аня посмотрела на меня и усмехнулась.
— Ну от, у вашій особистій справі комсомольця буде галочка. Ви зробили добру справу — провели додому стомлену самотню жінку, хоч як вона і не псувала вам настрою.
— Ну вот, в Вашем комсомольском личном деле будет галочка. Вы сделали доброе дело — проводили до дому усталую одинокую женщину, как бы она ни портила Вам настроения.
— Навпаки. З вас — цікавий співрозмовник. Вибачайте, як дресирувальник.
– Напротив. Из вас интересный собеседник. Простите, как дрессировщик.
— Три ха-ха,— реготнула Аня і таки всміхнулася.— Це незле таки сказано. То вам хотілося б продовжити цю розмову, чи не так? Ну-ну, продовжуйте, як це у вас вийде? Може, моя колекція дешевих пропозицій збагатиться ще на одну банальність? Отже...
— Три ха-ха, — хохотнула Аня и улыбнулась. — Это неплохо было сказано. Так вам хотелось бы продолжить этот разговор, не правда ли? Ну-ну, продолжайте, как это у вас получится? Может, моя коллекция дешёвых предложений обогатится ещё одной банальностью? Итак...
— Аню, на добраніч. Ви славна дівчина.
– Аня, доброй ночи. Вы славная девушка.
Вона глянула на мене. Несподівано і пильно. Обличчя її посуворішало, і тут я помітив, яка вона стомлена. Потім різко повернулась і пірнула в під'їзд. Ще якийсь час було чути стукіт її каблучків по сходах, і незабаром усе вщухло. Якась жінка, стоячи у вікні другого поверху, поправляла фіранки. Було чверть на одинадцяту.
Она посмотрела на меня. Неожиданно и пристально. Лицо её посуровело, и тут я заметил, насколько она утомлена. Потом резко повернулась и нырнула в подъезд. Ещё какое-то время был слышен стук её каблучков по лестнице, и вскоре всё стихло. Какая-то женщина, стоя в окне второго этажа, поправляла занавески. Было четверть одиннадцатого.
ID:
1030165
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 07.01.2025 08:53:14
© дата внесення змiн: 07.01.2025 11:43:47
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
