Нас поєднала осінь золота,
Мабуть сам Бог велів їй це зробити.
Яка ж ти гарна і вродлива й молода!
Таку як ти не можна не любити!
Тобі в косу ромашки заплітав,
Вуста поїв ранковою росою.
Коли ти спала, чашку кави готував,
І милувався ніжною красою!
Ми разом мокли під одним плащем,
А потім босими ступали по калюжах.
Промоклі наскрізь проливним дощем.
Та нам до всіх тоді було байдуже!
Ти пам'ятаєш ранки весняні
І літній зорепад у тебе на долонях.
За нас два серця на одній струні,
Заграли вальс до сивини на скронях!
Ще десь далеко наше майбуття,
Тож ми плин часу призупинемо на мить...
Багряним цвітом нехай стелиться життя,
А щастя й долю осінь золотить!
