Зранку весняний дощик тихо постукав в вікно:
— Може запросиш у гості? Я вже не був давно.
Може пригостиш чаєм, бо дуже сильно змерз.
Або завариш кави, не пошкодуєш, авжеш?
Що ж з ним таким робити?
— Звісно, заходь уже. Каву з дощем
мені пити не випадало ще.
Може, зігрівшись станеш трішки теплішим ти,
плакати перестанеш, будеш не так часто йти.
Так ми утрьох і сиділи — кава з дощем і я.
Мило про щось гомоніли, наче одна сім’я…
Розповідав він про себе, вірші читала я
Слухав мене уважно, наче мале хлоп’я.
І, помаленьку стиши́вся, майже йти перестав.
Потім підвівся, всміхнувся, тихо сказав:"Бувай!
Дякую за гостину, каву, вірші, тепло.Не забувай"-
і вийшов через відкрите вікно.
