Налив дозріває, тужавіє колос
І сонячний сік в виноградній лозі,
Як мисль виростає – міцнішає голос,
Та вірш йде кудись по тернистій стезі.
Народжений болем, росте – не чекає,
Безвусий, ніким не цілований в лоб,
Самотній, як світ, не підходить до зграї,
Хоча і було уже декілька спроб.
Іде до людей, він без них – сиротина,
Хоч віршів – немало, на різні смаки,
У нього і думка своя є, і рима,
Та й дещо далося йому і в знаки.
Налив дозріває, тужавіє колос
І аура вірша зміцніла в рази,
Помиті кістки, порахований волос,
Стають з ним мужі на одні терези.
Йому рідна мова складала подяку,
За те, що його незрадлива душа
Готова за неї піти і на плаху.
І – диво: не ласий юнець до гроша.
А кулі? А кулі – летять рикошетом,
Броня його справжня із тисячі слів.
Можливо й не приймуть ніколи поети
До спільного столу його п’ять хлібів.
І гарно, і справедливо,Людо!Як писав Борис Олійник: "Коли вже народився ти поетом,-за все відповідай у цім житті." Письменники й поети не потребують нагород, та розуміють світ й народу болі,поміж людьми вони живуть, й пишуть про все, це дано їм від Бога...
