|
Аврора пробудилась від ниючого болю у потилиці. Здавалося, що хтось неймовірно сильно вдарив її по голові. Нарешті зображення в очах почало ставати дещо чіткішим. Та й біль потрохи минав. Потрібно було мати неабиякі нерви, щоб не закричати з жаху. Особливо дівчині з далекого 21 століття ….
Над Авророю схилився неабиякий представник чоловічого роду. Вдавлені маленькі очі, широкі надбрівні дуги, суттєво випуклий уперед рот, широкі роздуті в різні боки ніздрі, якийсь мутний оцінюючий погляд. Кілька голосних, але не сердитих вигуків мали б слугувати за мову. Принаймні так їй здалося спочатку.
- Так … це мабуть хтось з моїх зовсім далеких родичів … неандерталець? … кроманьйонець? …. От чого я зовсім не сподівалась ...
Так далеко Аврору ще не закидало. Невеличкі залишкові шкільні знання підказували, що вона матиме справу з істотами, не обтяженими соціальним співіснуванням та мовою. Рятувало те, що поблизу не було дзеркала. «Я собі уявляю свій теперішній вигляд». Аврора мимоволі усміхнулася. Цей випадковий знак наче заохотив чоловіка (давайте його означимо саме у цей спосіб – авт.) і він жваво рушив до своєї здобичі. Мабуть, інакше здобуту жінку шляхом удару в потилицю назвати важко.
Він явно помилився жінкою. Навряд чи ми можемо запідозрити Аврору у надмірному терпінні та покірності. Допоміг розташований поруч камінь. Звичайна людина мабуть б не вижила від настільки сильного удару. Але для неандертальця це все обернулося лише нетривалою втратою свідомості.
Аврора швидко вибігла з печери і понеслася у прямому сенсі цього слова крізь поселення. Поселення розташувалось на невеличкому підвищенні над гірською річкою. Скрізь валялись кістки тварин, то тут то там навколо вогнища сиділо кілька протолюдей. Кілька жінок схилилося над тілом щойно убитого оленя, тримаючи у руках щось схоже на кременеві ножі …
Виглядало так, що на неї ніхто і не збирався звертати особливої уваги. Оскільки вона не несла у собі жодної загрози, її доля чи стан не надто когось і цікавили. Принаймні так Аврорі здавалося тоді.
Дівчина рушила вздовж берега. Вона розуміла, що повернувшись до тями її само призначений чоловік не почуватиме нічого, окрім жаги помсти. І буде готовим до опору з її боку. Особливих шансів у такому відкритому протистоянні у Аврори не було.
Подорож навряд чи могла бути безпечною. Загроза могла надходити не лише зі сторони предка людини, а й будь-якого хижого звіра. Потрібно було шукати або печеру, або високе дерево. То зліва то справа чувся дикий рик, тріск сухого дерева, звук падаючого каміння … Дівчина зрозуміла, що її спасінням є ріка. Швидко сплівши з двох ліан щось схоже на шнурок, Аврора зіштовхнула у воду кілька повалених вітром на негодою стовбурів дерев. Нехитрого плоту для неї одної було більш ніж достатньо.
Втеча у воду була більш ніж вчасною. Між деревами вже виглядало кілька постатей чомусь чорних, більше схожих на собак, вовків, а з лісу чувся крик, який вона пригадувала з улюбленого в дитинстві фільму про Тарзана. Нещасливий коханець явно кинувся у погоню.
Пліт раптом почав набирати швидкість. Це все відбулося так несподівано, що звернути кудись в сторону ставало нереальним. Вода пінилась, навіть сичала … Хоч це все могло бути і наслідком уяви чи вчорашнього неандертальського залицяння.
Ще кілька метрів і вся ця нехитра конструкція разом з дівчиною полетіла униз. Довелося чимдуж відштовхнутися в сторону, щоб не отримати ще один міцний удар від плоду своїх рук. Вода не була надто холодною, але все ж на кілька митей Аврора втратила свідомість. Потім змахнувши якось незграбно, але правильно руками, виплила на поверхню, і спокійно та впевнено поплила до берега.
Наступне відкриття здивувало її не менше, ніж поява в неандертальському поселенні.
На березі стояв напівзруйнований округлий будинок, з побитими прозорими вікнами. Це звичайно було не скло, але це були справжні вікна. Будинок було покинуто давно. Його колишні господарі явно кудись поспішали. Розкиданий посуд з глини, округлий стіл з каменю в центрі кімнати і багато зброї … Це, звичайно, не були рушниці чи щось на кшталт цього. Але кілька залізних ножів, списи, лук зі стрілами. В міцних руках, які вона мала зараз, цього було достатньо, щоб захиститися навіть від десятка не надто ґречних залицяльників чи хижого звіра.
……………………………….
Аврора повернулася у поселення. Чоловік із плоским чолом, мабуть вирішивши, що вона це зробила зі страху чи з благанням про вибачення, спробував кинутися на неї у звичний спосіб. На щастя, достатньо було одного пострілу з лука. Потягнувши за собою поранену ногу, тепер вже колишній лідер племені сховався у печеру.
В Аврору втупилося кілька десятків очей. Ще такого не було, щоб жінка давала відсіч лідеру племені. Ще ніколи жінка не була лідером племені. Перемога над лідером була заявкою на право зайняти його місце. А отже, мати доступ до найсвіжішого м’яса, право на місце біля останнього вогню, право на найкращу печеру. Йому треба було віддавати по одному наконечнику до стріл кожного третього місяця і по одній шкірі кожного іншого снігу.
Найсильніший рушив в її бік. Його загрозливий рик мав би її налякати. Він вирішив підібратись до неї зі спини. Більше схожий на якогось ведмедя, чоловік рухався навколо з неймовірною швидкістю. Аврорина стріла не досягла цілі, попавши у якусь налякану жінку.
Та схопилась за закривавлений живіт.
Дівчина відчула, як чиїсь руки міцно вхопили її ззаду і почали стискати горло. У неї не було іншого виходу. Два ножі глибоко ввійшло у тіло ворога. На жаль, це було виживанням. У неї не було жодного відчуття провини за це вимушене вбивство.
Піднявши рук над головою, Аврора голосно закричала. Вона сама злякалась свого голосу, що вже говорити про її нових одноплемінників. Питання було вирішено. Упокорені розійшлися по своїх печерах.
……………
Шана, а саме так звали поранену Авророю жінку, лежала посеред печери і стікала кров’ю. Зупинившись біля входу, дівчина оглянула присутніх. У неї нарешті з’явилось відчуття людського середовища. На обличчях дітей було видно сум і розпач, господар печери, хоч і сидів повернувшись до вогню, теж виглядав приречено. Аврора підійшла до Шани, що явно налякало присутніх. Можливо, вони подумали, що вожак має намір добити поранену як непотрібний тягар. «Ні, ні, ні ….», лунало у печері.
- Я не маю такого наміру.
Аврора сама не сподівалася, що щось скаже. Але, як виявилось, у них була мова, і вона вміла нею спілкуватися.
- Вона завжди співчувала тобі через Вала. Як так могло статись?
Ці слова сказав чоловік біля вогню.
Аврора підійшла до Шани. Рана була глибокою, але виглядало так, що стріла порвала м’язи живота, але не пошкодила органів. «Ось для чого ці великі голки, що я захопила з собою ….». Шана терпляче чекала закінчення цього не надто вправного зашивання. Вона явно була рада присутності Аврори.
У покинутому будинку дівчина знайшла кілька кусків матерії, що виглядали схожими на льон. Достатньо, щоб зробити перев’язку. Уся печера дивилась на Аврору з неприхованим здивуванням та захопленням.
Першим озвався Зар. Саме так звали чоловіка біля вогню.
- Ми чули, що колись внизу у будинку були люди, що вміли обробляти рани. Ми не знали, що ти це вмієш. Ніа, чому ти це вмієш?
Аврора вийшла з печери, не сказавши ні слова. Вона принаймні знала тепер своє власне ім’я …
ID:
894066
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 05.11.2020 17:50:50
© дата внесення змiн: 15.01.2021 21:11:54
автор: Дружня рука
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікаво! 
