Так довго малювала я
В своїм альбомі, все що бачу.
Скінчилась фарба геть уся,
Лиш маю тюбик помаранчу.
Але чи вистачить його?
Хоча, ще чорний залишився,
І трішки синього, ого!
І білий колір десь з'явився.
Тож хай мене думки ведуть,
Нехай самі усе малюють.
З мольбертом пензлик, в добру путь.
Нехай фантазії дивують.
Я серед тисяч дивних форм,
Такого зараз намалюю:
Десь море присипляє шторм,
Десь вітер ніжно степ цілує.
Я намалюю сто дерев,
І кожне в різному наряді,
Котрих нема ні в королев,
Ні у мундирів при параді.
Я дам життя ранковим дням,
Туманам сірим, загадковим
У небі сяючим зіркам,
Нехай стають сузір'ям но́вим.
Я намалюю небо. Так!
Безмежне, синє і глибоке
А в небі - сонячний маяк,
Щасливий, хоч і одинокий.
Я намалюю геть усе,
Прикрашу листя помаранчем,
І гордість змовкнувших пустель,
І гори, що стоять ледачо.
Таких ідей не мала я,
Таких не бу́ло в мене досі,
Спонтанна витівка моя,
Назву її "Найкраща осінь".