А хтось кепкує з пейзажиста:
Мовляв, йому бракує хисту.
Де іскра, пломінь, влучність слова,
І символічність загадкова?
Де та промовиста крилатість,
Що визначає творів вартість,
Де модна асоціативність?
Не вірші це, а примітивність!
Нові моделі словотвірні?
Про них забули? Неймовірно!
Тоді пишіть легкі пейзажі--
Поет-мастак ще щось підкаже…
Чи хтось кепкує із черниці,
Що опускає в діл очиці,
Жадає самоти у скиті,
Хоча незвідане не спите?
А пейзажист іде до світу,
Шукає у красі просвіту,
Свою покине шкаралущу,
Бо бачить душу в ній живущу,
Яка страждає, в смутку плаче,
Сміється слізно і щебече,
Вночі накриє оксамитом,
Грозою з’явиться з візитом…
Не дорікайте пейзажисту,
Що він забув про дань врочисту,
В красу залюблений направду,
Шукає захист в ній відрадний.
Чудово написано літературний твір, зміст якого спонукає до роздумів! Недавно я почув таку думку, що художник це не той, хто вміє малювати, а той, хто бачить красу. Відповідно, поет – художник слова, це не той, хто вміє римувати, а той, хто бачить і вербально зображує красу навколо себе. У Вашому вірші поет «пейзажист» саме відтворює красу світу, незалежно від того, чи користується новітніми словотворчими методами, чи пише просто, не вдаючись до витівок. Втім, заради справедливості, слід зазначити, що в кожного своя правда. Дуже сподобався гарний вірш!
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро вдячна, що звернули увагу на мою скромну роботу
Прекрасні, душевні рядочки! 
Дякую