|
Милий,
вже казала, що я — меланхолійний сангвінік? Зараз у мене якраз період меланхолійного самознищення: це коли думки закльовують, паплюжать мозок настільки, що голова перетворюється на величезний ядерний реактор, який може вибухнути моментально і вбити тебе, твою оболонку, твою душу в один короткий хрускіт пальця. І ти нічого не можеш з цим зробити, просто безсилий контролювати себе будь-як.
Ненавиджу бути такою. Доводиться переживати таке щороку. Терпіти злість, роздратованість, жалюгідність самої себе. Це стан втомленості від усього, стан, коли хочеться просто не жити, не існувати, не відчувати. Мати б можливість все це якось виправити, але мені наче зв’язали руки та ноги, і закинули в темний підвал, сказавши на останок: “терпи”.
Це регресія . Це застій. І це ніяк не вино, що воно що довше стоїть, то краще. Тут навпаки : що довше я буду в такому стані, то важче мені буде повернутися до нормального життя. Любий, я б хотіла натягнути маску “все чудово” і бути в ній, як це робить більшість людей. Прокидатись з нею, знайомитись в ній, засинати також з нею, і не втомлюватися від того анітрохи. І при цьому не видавати себе й свого пригніченого настрою, який так і хоче кинутись комусь в очі. Я щиро не розумію, як так можна гарно вдавати одне, коли на душі взагалі протилежне. Дядько, навчіть мене так! Я не можу усміхатися в той час, коли всередині маленька “Я” б’є кулачками в ребра і кричить : ”Випусти , мені тут погано, я не хочу більше так жити!” І та маленька людинка змушена сидіти підібгавши під себе колінця , тихо скиглити, — просто змушена, бо це — життя. У моменти такого відчаю я не можу радіти, мені хочеться кудись їхати неважливо куди і не думати про те, що буде завтра, не думати про майбутнє, про теперішнє, про минуле — ні про що не хочеться думати. Просто хочеться під час якогось нервового зриву вийти... ні, не в поле, а на скелю, в яку б’ють тисячі хвиль в секунду, і волати. Волати до того моря, до того вітру, до пафосних хвиль, які лякають своєю могутністю. А після цього згоріти дотла і знову народитися з попелу, як то робить Фенікс.
Вперше не хочеться тебе поряд. Чесно. Мені було б соромно за себе , за свій убогий вигляд перед тобою. Я хочу залишитись для тебе легкою, сильною, незламною, щасливою. Хочу, щоб запам’ятав мене у платті кольору заходу сонця , мої босі ноги, які падають в обійми трави, моє сухе русяве волосся, що ніяк не може бути слухняним, завжди розтріпане. Ось такою хочу бути для тебе — безтурботною.
Ти не хвилюйся. Зі мною буде все добре. Це просто ще одна сторінка життя, яка рано чи пізно буде прочитана, перегорнута, забута. Намагатимусь не втрачати тебе.
З любов’ю,
Твоя..
ID:
840149
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.06.2019 11:18:00
© дата внесення змiн: 30.06.2019 22:39:44
автор: дівчина з третього поверху
Вкажіть причину вашої скарги
|
