Я йшла собі й дивилася під ноги...
Серед піску й каміння ліг іржавий цвях.
А що, не було в мене іншої дороги?
Чи відчай вів? Чи, може бути, страх?
Чого б мені боятися у світі,
Що заіржа́вілий улізе в ногу цвях?
Я переймаюсь тим, що міг мене спинити...
Летіти як? Поранена ж мов птах.
То як, скажіть, отак посеред світу,
Де зрідка лиш, бува, ступа́ людська нога
Квіток насипало пахучих з горицвіту,
А цвяха в камені знайшла нудьга.
Він відслужив своє...Зігнили стіни
І дах упав...Й господарів давно нема.
Іржа у кров не додає адреналіну,
Та є чуття, що не прожив дарма.
Не мріє цвях, щоби його забрали:
Вже ним ніхто нічого в світі не приб'є!
Хай так, та лиш би ті, що вік ледарювали
Його не вбили в душу "монтеск'є".
Я йшла собі й дивилася угору...
Ще горицвіт палав. Був блиск в моїх очах.
Душа хотіла змін, якогось форс-мажору,
Та на поверхні все ж лежав той цвях.
Так-так, вони пригожі в справі дуже,
Коли ти твориш, вибудовуєш нове.
Тисячоліттями ти пам'ятаєш, друже,
Про кров Ісуса, що у нас живе.
Не стало тих, що тіло розпинали
І тих, що в лю́дські душі убивали цвях.
Розтрощені в пісок й каміння термінали,
Розносить вітер віковічний прах.
Так хочеться, щоби лягли дороги,
А не розбиті, стовчені гріхом, шляхи.
Вбиваймо цвях не один в одного - в пороги!
Хай не глузують з нас ні люди, ні боги!