Так багато дощу і безсоння
на пониклих від часу дахах,
так багато гіркого бездоння
у мовчання твого на руках.
Так багато, аж схипує вітер,
розгойдавши досвітні жалі.
Хтось невтішну сльозу ще не витер
на обличчі сумної землі.
Не розтанув у вирі чекання,
не схилився над сховком душі.
Безневиння, немов покарання,
штрихпунтиром - чужі-не-чужі...
Там, де дощ, де зима й неправдешність,
небажання пізнати "за так",
як у серце впиваються клешні,
як за обрій зникає літак.
Залишаючи біле бесліддя
над дахами зажурених міст.
Ти мовчиш. Я вслухаюся й ніби
розумію прихований зміст.
3.01.19 р.
