В одній країні йшла війна, довго, майже вісім років. Багато людей за цей час загинуло, багато отримало каліцтво. Деякі залишили свої міста та села, бо їх окупував ворог, деякі позбулися жител, бо вони були зруйновані. Багато хто змушений був оселитися в чужих місцях – тих, де не велися військові дії.
Родина Шевчуків, яка складалась із чотирьох осіб – девятирічної дівчинки Лесі, її мами Ірини, тата Василя, бабусі Катрусі й дідуся Петруся, жила в невеликому містечку за п’ятдесят кілометрів від лінії, де велися бої, не виїхала, не хотіла залишати домівку, яку будували майже п’ять років. Леся була ученицею 4 класу, вчилася гарно, з рідними і близькими жила в злагоді та мирі. Щодня вона допомагала батькам: мила посуд, виносила сміття, підливала вазони, ходила в магазин за продуктами. А у вільний час любила читати книги. Особливо захоплювалася казками та фантазійними історіями.
Наближалося Різдво. Всі члени родини готувалася до цього величного свята. Дідусь витягнув із комори куплену ним сім років тому ялинку, обмив її й заніс до кімнати. Леся з мамою прикрасили штучне деревце іграшками та гірляндами, зробили генеральне прибирання в домі. Бабця перемила посуд, перепрала одяг та постіль. Дід навів лад у дворі, прочистив доріжку від снігу. Тільки тато цього року не доклався працею, бо його не було в домі.Тато, вже як пів року, на передовій, він захищає свою країну від вторгнення ворогів. Дівчинка сумує за ним, хвилюється за його життя, та водночас і пишається тим, що її батько воїн.
До Святої Вечері в родині щороку готували дванадцять пісних страв. Коли Леся спитала маму, навіщо потрібна саме така кількість, вона пояснила їй це так: у році є дванадцять місяців, в Ісуса Христа було дванадцять учнів – апостолів, дванадцять – число повноти. Щоб наготувати стільки різних їств, кожному із членів родини потрібно докласти зусиль. Бабуся бралася за кутю (зварена пшениця з родзинками, горіхами, тертим маком і медом), вареники з картоплею, гречкою й капустою та пампушки, які начиняла повидлом, какао та халвою. Мама чистила й різала овочі, варила борщ, готувала голубці та підливку з грибів, Дід чаклував над своєю коронною стравою – тушкував рибу. Леся мила посуд, подавала всім те, що просили, сервірувала стіл. Ввечері, коли на небі з’явлась перша зірка, родина збиралася в залі. Дід запалював свічку, біля образу Пресвятої Марії з дитям Ісусом на руках усі присутні промовляли молитву «Отче наш». Цьогоріч на Вечерю до родини Шевчуків завітав дядько Василь, і не з порожніми руками, кожному щось принів: Лесі – книжку, її мамі (своїй старшій рідній сестрі) – парфуми, бабусі – горнятко з написом «Найкраща ґаздинька», діду – теплі шкарпетки. Дядько був не одружений, жив сам у сусідньому з їхнім будинку в однокімнатній квартирі, заробив на неї в Чехії. Коли всі змовили «Отче наш», бабця Катруся сказала, що треба ще помолилися за мир в Україні й за те, щоб повернувся з війни її син Любомир – Лесин татко, живим і не скаліченим. Всі пристали, звісно, на це. Бабця й мама, молячись, пустили з очей сльози й зашморгали носами. Дід зупинив їх:
- Негоже нині плакати, рідні мої. Треба просити Бога про поміч і вірити, що він її дасть.
- Ти правий, - сказала бабця, - треба вірити, бо по вірі нашій дається нам. Сідаймо ж до столу.
Всі члени родини приступили до святкової трапези. А коли спробували все те, що було наготовлено, й наситилися, попросили Лесю заколядувати. Дівчинка знала колядки. Їх її навчила бабуся. Тож дзвінко й голосно завела:
Нова радість стала,
Яка не бувала.
Над вертепом зірка ясна
На весь світ засіяла.
Коли всі наїлись, наспівались, потомились, то розійшлися. Леся подалась до своєї кімнатки. Перед сном Леся вирішила почитати ще книгу про святого Миколая, яку їй подарував дядько Василь. Останньою з того, що прочитала дівчинка перед тим, як провалитися в сон, була історія про те, як святий Миколай підкинув бідній родині гроші на придане для дочки, без якого вона б не могла вийти заміж. У сні Леся побачила цього святого. Він ішов вулицею її міста, роздавав щирі усмішки перехожим, і до Лесі теж усміхнувся здалеку. Коли ж наблизився, Леся мовила йому:
- Я вас упізнала. Ви святий Миколай.
- Не заперечуватиму цього факту.
- Чула про те, що ви дуже добрий святий. Допомагаєте бідним і скривдженим.
- Це мій обов’язок Це, зрештою, обов’язок кожної людини, яка приходить у світ.
- Але ви можете вчинити чудо, а звичайна, земна людина – ні.
- Це не зовсім так. Хто з людей має велику віру і сильну любов, той теж багато чого може. Ти щось хотіла від мене?
- Так…
- Що?
- Я б хотіла, щоб у нашій країні закінчилася війна.
Святий пильно глянув в очі дівчинці. Він побачив у них сум і тривогу. Миколай обійняв дитину, погладив по голівці, а тоді витягнув цукерку з кишені свого плаща й запхав її в Лесин кулачок.
- Я зроблю, що зможу, проситиму в Небесного Отця допомоги. Але потрібна і твоя участь, щоби бажання збулося. За три дні, починаючи від завтра, ти маєш зробиш три добрі справи, але не для рідних людей, для чужих.
- Я згідна.
- Тоді хай твоє бажання збуваться.
Не встигла дівчинка й рота відкрити, щоб подякувати Миколаю, як він зник. Вона стоїть там, де й стояла – посеред вулиці, люди ходять повз неї, а святого нема. І тут чує неньчин голос:
- Лесю! Вставай, одягайся. Скоро підемо на Різдвяне Богослужіння до церкви.
Дівчинка розплющила очі, усміхнулася.
- Гаразд, матусю! – мовила.
Скинула ковдру зі себе, і тут, о, чудо – біля подушки лежить цукерка – та сама, яку їй дав святий Миколай. То це був не сон? Вона справді говорили зі святим? Гм… Леся взяла цукерку до рук – велика, кругла, в синьо-жовтій блискучій обгортці. Дівчинці захотілося з’їсти її, але щось не дало малій це зробити. Встала, вдягнулася, кинула ту цукерку до свого малого кошечка, в якому лежали паска й писанки,і пішла з батьками до храму.
Під ворітьми дівчинка побачили легко і бідно вбрану жінку із трирічним малям. Вона просила милостиню. Леся згадала про цукерку. Витягнула її з кошика й дала дитині. Мале усміхнулося. Жінка мовила: «Дякую. Хай Бог тебе благословить!»
Коли прийшли додому й поснідали свяченим, Леся ті шматки ковбаси, шинки та курячого рулету, які поклала наперед себе й не з’їла, занесла до своєї кімнати. Через якийсь час, відрізавши шмат паски, яка була в її кошичку, взувшись, одягнувшись й узявши блюдце із м’ясною нарізкою, подалася до виходу. Мама почула, прибігла.
- Куди ти, та ще й із їжею?
- Хочу Світлані Влодимирівні занести гостинці, літній жінці, що живе в кінці нашої вулиці. Вона якось розповідала мені, що колись працювала вчителькою, а тепер на пенсії і живе одна. Чоловік її пішов на війну і пропав там безвісті. Ти не сердитимешся на мене за те, що я без дозволу дещо взяла для неї? – спитала винувато дівчинка.
- Ні. Я знаю цю вчительку. Але ти могла б сказати мені про свої наміри. Почекай хвилинку. Я покладу до торбини ще сиру, куті, кілька пампушок і шматок торта, матиме Світлана Володимирівна на завтра до чаю.
Мама склала гостинці у дві пластикові коробки. Леся всміхнулася, цьмокнула неньку в щічку й побігла. Пенсіонерка-вчителька подякувала школярці за відвідини і за гостинці, вона запросила її до хати, пригостила печивом і запашним суничним чаєм.
- Приходь до мене, коли матимеш час, - мовила, коли Леся виходила. – У мене багато книг. Можеш брати їх і читати.
- Гаразд. Прибігатиму інколи. Бувайте здорові, Світлано Володимирівно.
- І тобі всього найкращого, Лесю.
Коли члени родини готувалися до сну, зателефонував тато. Він привітав усіх із Різдвом Христовим й повідомив про те, що знаходиться у шпиталі. Мама заохкала.
- Що сталося? Захворів чи поранений? – спитала тривожно.
- Поранений. У руку. Але не хвилюйся. Мене вже прооперували. Лікар сказав, що все буде гаразд.
- Будемо сподіватися на це, - відповіла мама .- Одужуй. Любимо тебе. Чекаємо на твоє повернення.
Після татового дзвінка всі, хто був у хаті, зажурилися, повісили носи.
- Треба молитися, - сказала Леся. – Сумом біді не допоможеш. І у святого Миколая попросити помочі.
- Ти про нього в тій книжці, що дядько Василь падарував тобі, читала? – запитав дід.
- Так. І з неї дізналася, що цей святий любить допомагати тим, у кого трапляється біда.
Бабуся витягнула образок з молитовника із зображенням святого. Всі попросили його про те, щоб він допоміг татові якнайшвидше одужати, і щоб війна закінчилася.
Перед сном Леся дочитала книжку про Миколая. Вона була дуже вражена життям святого. Вночі спала міцно. Сну не мала, а, може, просто забула його, коли збудилась. Тато мамі до обіду не задзвонив. На якусь мить Леся засумнівалася в тому, що святий Миколай виконає її бажання. Чому татко не телефонує? Може, його стан погіршився? А, може, Бог і Миколай не чули її молитов? По обіді Леся вирішила прогулятись. Пішла на майданчик, який знаходився через дорогу від їхнього будинку. Там побачила жінку, що сиділа на лаві, й білоголового хлопчика в інвалідному візку біля неї. Серце дівчинки стиснулося, підійшла до них.
- Як звуть тебе? – спитала хлопця.
- Ігор. А тебе?
- Леся. А скільки тобі, Ігорю, років?
- Дев’ять.
- І мені стільки ж. Будемо дружити?
- Я не проти. Тільки я не можу ходити.
- Чому?
- З народження так є.
- А давай я тебе покатаю. Можна? – спитала в мами хлопця.
- Так. Тільки тут, довкола мене кружляйте. Бо через хвилин п'ятнадцять нам з Ігорем треба буде вже йти до автобусної зупинки. Ми мешкаємо в місті, що знаходиться за 15 км від вашого.
- А чого сюди приїжджали, якщо не серет?
- Не секрет. Ми гостювали в моєї шкільної подруги. Вона живе он у тій (показала рукою) багатоповерхівці.
- Зрозуміло.
Леся тричі обійшла майданчик з візком, у якому сидів Ігор, а тоді сказала хлопцевій мамі:
- Почекайте ще п’ять хвилин, будь ласка, я збігаю додому і принесу Ігореві одну дуже цікаву книжку, подарую її йому.
- А батьки сварити не будуть? Ти спитай дозволу у них.
- Гаразд, - мовила Леся.
Вона забігла до своєї кімнати, вхопила книгу про святого Миколая, кинула мамі до вух:
- Можна я хлопчикові, що сидить у дворі в інвалідному кріслі, віддам книгу, яку мені подарував дядько Василь?
- А ти її вже прочитала?
- Так.
- Тоді можна. Хай і він почитає її.
Дівчинка обійняла маму й пострибала сходами донизу, як зайчик.
- Мама дозволила! - прокричала здалеку.
- Радий, – відповів Ігор.
Леся поклала книжку хлопцеві на коліна й сказала:
- Ти прочитай про цього святого й попроси у нього те, що для тебе є найважливішим. Він багатьом допомагає.
- Дякую тобі. Ти дуже хороша, Лесю.
- Хай щастить тобі, хлопче!
- І тобі! Бувай!
Дівчинка помахала рукою Ігорю й повернулася додому. Наступного дня всю країну облетіла звістка про те, що війна закінчилася. Ворог залишив окуповану територію. Два тижні по тому додому зі шпиталю повернувся тато. Назовсім. Радощам Лесі не було меж. Дівчинка взяла образок святого Миколая, який їй подарувала бабуся, коли дізналася про те, що вона віддала книгу хворому хлопчикові, поцілувала зображення святого і сказала:
- Дякую тобі, Миколаю! Дуже-дуже дякую! І Богові передай подяку від мене, від моєї родини й від усіх людей України. Шкода, що я не попросила в Ігоркової мами номер телефону й не можу дізнатись, як він там. Сподіваюсь, святий Миколаю, ти його без своєї ласки не залишив?
ID:
817450
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.12.2018 23:48:25
© дата внесення змiн: 13.11.2023 17:19:54
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Наші діти найщасливіші,маючи св.Миколая,а не діда мороза про- московського... 
