Діанці було заледве п"ятнадцять. А вона вже не хотіла жити. Якийсь хлопчур на шкільній перерві їй крикнув: груба бочка, народила синочка. Відтоді кольоровий світ для неї почорнів. Дівчинка замкнулася в собі. У щоденнику почали переважати погані оцінки і зауваження від учителів: "була неуважна на уроці математики", "прогуляла урок літератури", "не вивчила завдання з історії".
Її коліжанки ще робили маленькі спроби , аби хоч трошки розвеселити дівчинку. Але наробили ще більшої біди. На дискотеці, куди вони витягнули Діанку майже силоміць, сталася ще одна подія, яка остаточно дала їй розуміння: усі її проблеми від того, що вона товста. Денис, в якого вона була таємно закохана, запросив на танець дівчинку з паралельного класу - високу і струнку Лільку.
Діанка перестала їсти. Перестала і все. Бутерброди, які мама ретельно загортала у фольгу, на шкільних перервах опинялися в смітнику. Зупки і борщі, які для внучки з любов"ю готувала бабуся, виливалися в унітаз. Дівчинка помітно схудла. Але зупинитись уже не могла. Вона й далі критично оглядала себе в трюмо: на талії зайвий жир, стегна занадто товсті, щоки, як пампухи...
Першою забила тривогу мама.
- Діанко, щось ти останнім часом сама на себе не схожа. Під очима синці... похудала.
Дівчинка лише відмахнулась:
- Це лише перевтома. У школі так багато задають, що й вгору глянути ніколи.
Бабуся принесла у кімнату дівчинки улюблений плов. Діанка з апетитом його з"їла.
- Дякую, бабусенько, такий смачний, такий смачний. Як я люблю, з родзинками.
Ані бабуся, ані мама не зауважили, що Діанка за якийсь час пішла в туалет і засунула два пальці в рот...
Коли Діанчині таємниці відкрилися, було вже занадто пізно. При доволі високому зрості дівчинки, стрілка на вазі показувала сорок кілограмів. У неї почало випадати волосся. Колись пухкенькі щічки запали і шкіра стала тонкою і білою, наче папір.
Але головне - Діанка й далі вважала себе товстою. З"їдала одне яблуко й одразу ставала на вагу, чи бува, не прибавився якийсь кілограм...
Якимось чудом мамі вдалось вмовити доньку піти до лікаря. Діагноз був, наче вирок: анорексія. Якщо не почати лікування уже сьогодні, то завтра уже буде пізно.
Діанка впиралася, плакала. Але сам Бог знає, яким чудом мамі вдалось вмовити єдину доньку лягти у приватну клініку.
У двомісній палаті було дуже затишно. Молода жінка стояла біля мольберта і наспівуючи якусь веселу мелодію, малювала осінній пейзаж. Коли скрипнули двері, вона підняла очі і з цікавістю глянула на нову пацієнтку.
Санітарка підвела дівчинку до ліжка:
- Ось тут будеш відпочивати, а тут твоя тумбочка. Тобі, Діанко, пощастило. Твоєю сусідкою буде відома художниця - пані Тетяна Ястремська.
Діанка обережно сіла на край постелі, застеленої білосніжним простирадлом. Вона байдужим поглядом обвела кімнату, потім без цікавості, просто задля годиться, тихенько привіталась:
- Доброго дня.
Діанці було байдуже. Вона вже давно вирішила, що життя втратило зміст, що від нього будуть лише неприємності, що її ніхто не любить, не розуміє. От лише маму і бабусю трохи жаль, тому й погодилась після їх довгих вмовлянь, плачів, істерик на якийсь час лягти в цю клініку.
Пройшло три дні. Діанка не торкалася, ані сніданків, ані обідів. Лише на вечерю випивала півсклянки кефіру. Коли приходила медсестра із крапельницею, чемно простягала худу і білу, як папір руку. Вона не реагувала , коли медсестра колола вену. Ані зойку, ані стогону. Здавалося, що життя Діанки поволі витікає із ослабленого тіла.
І не було на це ради.
- Чому ти не їж, Діанко? - запитала якось сусідка, після того, як санітарка вчергове забрала піднос із неторканим обідом. Ти ж помреш. Твій організм не витримає такої наруги над собою.
- Ну й нехай, чим швидше, тим краще.
- Кому краще? Мамі,в якої ти єдина донька, чи бабусі, яка тепер живе лише на таблетках?
- Маму й бабусю шкода... Тільки вони мене люблять, а більше ніхто, в школі прозивають груба бочка народила синочка...
Діанка почала плакати. Молода жінка підійшла до дівчинки, обняла за худенькі плечі , притулила до себе.
- Діанко, життя варте того, аби жити. Воно безцінний Божий дар. І ти бачиш усі його кольори тоді, коли отримуєш перемогу над смертю.
Коли мені було стільки, як тобі, лікарі поставили невтішний діагноз - гломерунефрит. З кожним роком було все гірше. Мої нирки всихалися і ставали маленькими, як квасолина. Хвороба прогресувала. Коли мої подружки готувалися до весіль, я готувалася до смерті. Моє тіло вбирало в себе кожен ковток води. Пити мені лікарі суворо заборонили. А мені так хотілося пити... Одного разу я випила брудну воду, яку хтось необачно залишив у лікарняній палаті, після того, як помив фрукти. Це була найсмачніша вода в світі. Її смак я й досі пам"ятаю.
Пити хотілося завжди. Мої губи були потрісканими і сухими. В голові стугоніла одна думка: пити, пити, пити. Знаєш, це, як йдеш пустелею і усюди тобі мерещиться вода. Ти ні про що більше не можеш думати. Лише пити, пити, пити.
Від кожного ковтка води твої легені набухають, як губка. І коли тобі в черговий раз їх проколюють, звідтам витікає піввідра води. Ти задихаєшся, кашляєш і найбільше боїшся ночі. Бо вода, яка в твоєму організмі, не дає дихати. Ти, як сновида бродиш лікарняним коридором. Перша година ночі, друга, третя.
І раптом страшний крик. Із сусідньої палати вибігає жінка і наче божевільна кричить: "Він помер, він помер. Як мені жити без нього". І ти розумієш, що помер її єдиний син , який тиждень тому упав із риштування і відбив обидві нирки. Казали, що жінка продала все, що лиш мала, аби врятувати його. Але він помер...
Вона відчиняє вікно, видряпується на підвіконник. Ще один крок і вона полетить сторчма головою у невідомість. А ти руками, які тебе мало слухають, чіпляєшся з останніх сил за її спідницю і втримуєш. Ви падаєте на підлогу і підвестися обидві не можете, ані в неї, ані в тебе уже немає сил...
Ще одна ніч, ще одна і ще одна. Ти перетворюєшся у привида, який не спить багато тижнів. Цікаво, скільки людина може витримати без сну. Я знаю - довго. З тих пір я ненавиджу ніч. Я боюся її, тому ще звечора стараюся якнайшвидше заснути.
Коли приходить консиліум лікарів, ти з надією заглядаєш їм у вічі:
- Невже немає ради? Невже немає якоїсь панацеї, аби полегшити мої страждання...
Є. Це -діаліз. І ти у свої тридцять із хвостиком розумієш: кінець твоїм мріям. Відтепер ти будеш прив"язана до апарату штучної нирки. Тільки цей апарат дасть тобі шанс на життя, хай і таке. Але життя.
Тітонька в білому халаті, яка взяла на себе місію Бога, рече: місць на діалізі нема.
- Я ж так хочу жити! Чуєте, хочу жити! Що мені робити?
У відповідь байдуже і зимне, як подих смерті: вмирати, або чекати що хтось помре...
Мабуть, мені в той час пощастило більше. Господь вирішив, що зарано мені туди. Напівживу підключили до апарату гемодіалізу. Прийшла до тями. І жахнулася. Де я? Люди зелено-жовтого кольору, наче примари, сновигають коридором. Хтось присів на пусті коробки з-під медикаментів, хтось лежить на допотопному ліжку. Всі чекають ранку. Аби через день знову по колу... по колу пекла...
Господи, невже відтепер це буде моє життя. Дай мені сили вирватись звідси. Зроби чудо. Я дуже хочу жити.
І чудо сталося. Гемодіаліз в одній із сусідніх європейських країн.
- Пані, ви в концтаборі побували? У вас же гемоглобін тридцять. У нас всі пацієнти отримують потрібні медикаменти безкоштовно...
Хіба їм поясниш, отим закордонним лікарям, що медикаменти, які піднімають гемоглобін, в Україні коштують дуже дорого. А в твоїх рідних уже немає ані копійки, бо від крапельниць і до таблеток у нас пацієнти купують самі.
Ти потроху починаєш одужувати. Потрібні лікарства і якісний діаліз роблять чудо, ти встаєш з інвалідного крісла.
Але, щоб отримати о восьмій ранку цю життєвоважливу процедуру в іншій країні, мусиш вставати о третій ночі. Кордон. Чотири години на діалізі. Знову кордон. Якщо пощастить, то вночі відчиниш двері рідної оселі. Якщо ні, то лише зранку.І через день усе спочатку. Кордон - діаліз - кордон.
Але в мене, ані на мить не було думки: я змучилась, я не хочу жити. Я хотіла жити і боролася за кожен свій день.Чуєш, Діанко, я боролася за кожен свій день.
У той час я найбільше не любила свят. Чому? Усі святкували і на кордоні не було, ані автобусів, ані машин, які могли б мене перевезти в Україну. Пам"ятаю один різдвяний вечір. До кордону мене "підкинула" швидка допомога з клініки. Через кордон перевіз якийсь добрий чоловік з найближчого села... А далі, хоч плач, хоч скач. Один вихід, йти пішки... Я, як нині пам"ятаю зоряне небо. Небо і якраві зірки. Падає сніг, морозець пощіпує за ніс. Із прикордонного села чується коляда. А я йду дорогою, справа і зліва густий ліс. Я колядую. Мені було тоді дуже страшно, але заспокоювала думка: якщо Бог дав мені шанс на життя, то ніякий вовк мене не з"їсть...
Йшли дні за днями, тижні за тижнями, роки за роками. Сказати, що було важко - нічого не сказати. Подекуди було так, що вити хотілося від безвиході. Але я з останніх сил чіплялася за життя. Бо воно вартує того аби жити... І Бог мене винагородив за моє терпіння. Я знайшла відповідь на головне запитання: навіщо він прислав мене у цей світ. Я почала малювати. Мої картини сьогодні є у найвідоміших галереях, вони коштують недешево. А потім Бог зробив ще один подарунок - трансплантація нирки. І я знову можу жити повноцінним життям.
Бог винагородив мене за терпіння...
А тепер ти сама вирішуй: вартує твоє життя того, аби жити...
Художниця вийшла з палати. До неї прийшли відвідувачі. В коридорі почувся радісний сміх, гомін.
Діанка витерла сльози. Задумалася. Взяла в руки тарілку із уже застилим борщем, вдихнула смак страви і з"їла декілька ложок...
ID:
810112
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.10.2018 21:24:36
© дата внесення змiн: 15.10.2018 21:24:36
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
