Я сотні раз програла цьому світу,
я сотні раз відмовилась іти
супроти зливи, грому, злого вітру,
спаливши всіх надій своїх мости.
Я сотні раз віддалася знемозі
і відступила маловірно в бік,
лишившись тільки тінню при дорозі...
О, скільки, Боже, втратила вже й лік!
Але колись приходить мить кінцева,
коли немає більше жодних сил
точити біль з пораненого древа
душі своєї, замість білих крил.
І розірвавши пута чорнорунні,
ідеш вперед, хай буде, так як є!
В тобі ревуть надривно рвані струни,
набат гучний у тім ревінні б'є.
В нім розуміння сочиться проз вени,
відмірюючи по краплині час:
назад з дороги цеї не повернеш,
якщо впадеш - то вже останній раз!
26.09.18 р.