Хоч ти стояла вся знесилена й розбита,
Немов скляне щось кинули з розмаху об стіну,
Немов та книжка, що ніколи не відкрита,
Немов би глумом хтось вдягнув твою красу …
Чи ти була така невидима у всьому,
Чи ти була надто складна, надто проста,
Чи ти ніколи не боялась втоми,
Чи ти жива, а може вже не та?
Чи ти розкидана мов квіти по підлозі,
Чи навпаки одягнута в тепло,
Чи ти в спокої, чи застила у тривозі,
Куди ж тебе таку сьогодні занесло?
Роздягнута, чутлива, безборонна,
Нікому не дано таку красу,
А вона б’ється, бо стіна бетонна.
Візьму на руки і її так понесу …
В який би бік ми з нею не ходили,
Там всюди погляди і поштовхи чиїсь.
Її уже в якийсь капкан зловили,
Але ми з нею вже навік переплелись …
