Знаєш, це відчуття таке не зрозуміле,
І я не хочу щоб воно було.
Воно як плід росте, і давно вже спіле,
І в серці шумом загуло.
Це відчуття, що змушує страждати,
І копирсатись у думках.
Коли зранку хочеш ще поспати,
Бо там ти в хороших снах.
Коли інший хоче тіло обійняти,
У думках лише одне.
Його на тебе хоче обміняти,
І від нього мовчки йде.
Ще згадує тебе в контексті “свого”,
Не розуміє і не знає досі.
Як перевтілився ти швидко у чужого,
Пішла по склу, хоч ноги босі.
Кудись іде і сильно плаче, загубилась,
І тим сльозам немає меж.
Шкодує, що одного разу розгубилась,
І не сказала: “Я тебе кохаю теж”.
－Катрін.
