Вона сміється, і все ховають ясні очі,
Ті жаркі, тихенько виплакані ночі.
Зовсім вільна птаха в широкому полі,
Але самотня в незрозумілому колі.
Їй набридла маячня і випадкові люди,
Чекає рідне, яке б зігріло груди.
Вона підпалює сторінки із того життя,
Лишає попіл і виходить із того сміття.
Каже, що хоче сама у житті танцювати,
А насправді, не хоче клякси знову змивати.
Їй не потрібно будь-якої зупинки,
Тому що вони ведуть до помилки.
І сама не зможе бути щаслива,
Адже людині потрібна людина!
це вже сказала Кузик
