Знов вишні фарбуються юні у білий,
окрилені дні в теплоту підвечірню…
А мене до землі все хилить і хилить,
мов вітер берези в полі осіннім…
Я йду спотикаючись, гублячи кеди
у ямах торішніх, мов би бездонних…
І б’ють все по спині години уперто,
ноги поставивши на підвіконник…
І тісно у грудях серцю тривожному,
зеленим проспектом стала самотність…
Гублюсь серед всіх у місті порожньому,
серед пустель, де трава бути просить…
