|
Замовкло радіо на мить
І от вже знову гомонить.
Вечірня сесія якраз,
Тільки не в Києві - у нас.
Знову зійшлися депутати,
Будуть питання піднімати,
Що на порядку вже стояли
І навіть ті, що розглядали.
В якому читанні - не знаю,
Бо тих законів не приймаю,
Бо хтось ще гостем рахував,
В сесійну залу не впускав,
Якщо засідання закриті
Не лізь туди, бо будеш битий,
Хоч в своїй хаті, і не раз,
Такий тепер надходить час.
То краще слухай і мотай
На вус, як маєш, й пам’ятай,
Якщо, дасть Бог, запам’ятаєш,
Та щось забудеш, щось згадаєш.
Та в протоколі записати,
То хто, й коли, мав виступати.
І мікрофон кому включити,
Щоб зміг з трибуни говорити.
І за регламент ще сказати,
Кому і скільки виступати.
Бо час в ефір вже виходити:
“Вважаю сесію – відкриту”.
“А ви вже чули? Як не чули?
То може просто ви забули,
Та я ще вчора вам казала
Коли корову навертала,
Та то ще було восени,
Як привозили нам сосни.
А може літом, не згадаю.
Але я добре пам’ятаю,
Вона мені таке казала,
Не знаю ким ще обізвала.
Ну, а я її вже не стерпіла,
Усе сказала, що хотіла,
Вже собі душу відвела.
Я не бажала її зла,
Бо я людина божа, тиха,
Нехай десь там спочине лихо.
Бо вже літа такі прожила,
Скільки в колгоспі наробилась.
Все, що змогла, то підіймала,
(Якщо погано, що лежало.)
А вже тепер літа минули,
Діти про мене щось забули,
Не хочуть слухати мене.
Та я стерплю, хай час мине,
Ще прибіжать, я добре знаю.
Тоді я їм ще пригадаю,
Без мене хати би не мали,
Грошей би тих не наскладали,
Та я...” Та мікрофон переключили,
Бо з часом так переборщили,
Ще іншим треба виступати,
Отак почалися дебати.
“А я її теж добре знаю,”
У мікрофоні вже лунає.
“То може дещо вам казала,
А я не чула і не знала,
Хоч стільки часу вже минуло.
Ще трошки і б своє забула.
Як індики пшеницю з’їли
І по городі там ходили,
Усе живе туди впускає,
Як накричиш, то повтікають,
Хоч день і ніч отам сидіти.
Та є старі удома й діти,
То хтось би з хати заглянув,
Усе б додому завернув.
Та ні, всі ніби втратили там зір,
Того не бачуть, вір не вір.
То як же з ними можна жити,
Щоб не клясти і не сваритись,
Тепер зима, то й спокій маю,
А от весна прийде, не знаю,
Хіба священика спитаю.
А що ви скажете на те?”
“Так, то питання не просте,
Чи в комітети вже віддати,
Щоб мали там, що розглядати,
А потім разом поміркуєм,
А зараз іншого почуєм,
Хоч то вже фракція не та,
То слово дали неспроста.”
“Та що тут можна вже сказати,
От виступали депутати,
Питання ставили ребром,
Хто обізвав коли й кого,
Кому хто шкоди наробив.
Я би по-своєму зробив.
Та то війта треба було
Іти тоді і вже б забули.
Старші казали, Польща була
Отут у нас, жандарм за дулю,
Міг у тюрму вас посадити,
За шкіру сала так залити,
Щоб все це довго пам’ятав,
Кожен боявся і мовчав.
Хоча за межі теж судились,
Так, як і зараз теж сварились.
Та я до чого тут веду,
Що ще нема у нас ладу.
Бо землю знову поділили
І обікрали й обділили.
Майно колись усе забрали,
А в голі руки землю дали.
Нема ні трактора, ні плуга,
То посміховисько, наруга
Над людом тим. Все обіцяють,
Щось дуже довго всі чекають.
Тепер зима, можна й сидіти,
А що весною нам робити?
Коней, на жаль, ми ще не маєм,
Тай вже здоров’я того мало,
А жити треба...Ніби все.”
А мікрофон своє несе,
Ще тільки слово лиш надали,
То й депутат, яких тут мало.
“А я тут слухала й мовчала,
Бо мій старий такий самий,
Чи не дочує, чи глухий,
На мене сварить без потреби,
А я поїхала, бо треба
Десь у дочки трохи побути,
Щось з дому взяти, не забути.
А він вже раду може дати,
Чи то доїти, напувати,
Бо й так на пенсії сидить,
Не йде нікуди й не спішить.
Дочка приїде чи то зять,
Всі знають де дрова лежать,
А також сходи де в підвалі
Нехай рятуються. А далі,
Я довго у дочки не буду,
Бо що в селі ще скажуть люди,
Що десь поїхала й пропала,
У мене все. Хоч може й мало,
Хтось скаже більше.”
“У цей час
Так є ще час в нас на запас,
То додамо, кому ще мало.”
І в мікрофоні прозвучало:
“То було так, я пам’ятаю,
Хоч трохи старша, але знаю,
Що люди Бога більш боялись
Так не грішили. Але мались
В біді і в холоді. Не кожний
Не був, як зараз є, заможний.
Старенька хата і стодола,
В когось ще коні чи корова.
Десь пару класів у тій школі,
А решта вся наука в полі.
Чи то стерня, а ноги босі
І ноги голі теж на роси,
Так ціле літо до зими,
На всіх одні, спробуй візьми
Лиш ті вже чоботи, що в тата,
Такі – то були ми багаті.
А все ще плачете тепер,
Чи в понеділок чи в четвер
В вас хліб й до хліба на столі.
Що може там в чужій землі
Живуть чуть краще чим у нас,
Ще мабуть не прийшов той час.
Якщо вже взяти тут до теми,
То ваші всі оті проблеми,
Вже може і ваги не мають.
Тут щось важніше розглядають.
Ми щось сьогодні не згадали,
Як ми священика приймали.
Щоб нашу паству тут навчав,
Як ту будову він почав.
Та час не можна зупинити
І що тепер будем робити,
Бо він іде тепер від нас...”
І вже закінчується час,
Що на трансляцію віддали.
І щоб усі не забували,
Що ми ще рішень не прийняли.
Лиш обговорення було,
Та щось далеко все зайшло.
Нам треба спільне щось знайти,
Щоб взавтра знову всім прийти,
За цей закон голосувати,
Його, щоб в цілому прийняти,
То прошу визначитись всіх,
Поки лежить на дворі сніг,
А в полі ще нема роботи.
То ще зберемось до суботи,
Бо тих законів ще чимало
І треба всіх, щоб прочитали,
Всі зауваження приймемо
І всі доповнення складемо.
Що з того вийде ще не знаєм,
Тому зберемось, погадаєм.
Ну ось і все. Всім на добраніч.
Хай добре щось присниться на ніч.
Завтра засідання о п’ятій.
Ми раді всім. Будем чекати.”
8.03.2004р.(Михайло Чир)
ID:
783924
Рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата надходження: 23.03.2018 09:29:09
© дата внесення змiн: 23.03.2018 09:29:51
автор: Михайло Чир
Вкажіть причину вашої скарги
|
