Привіт, мій старенький, як світ годинник.
Боже, як ми не бачились давно!
А знаєш, друже, час - мандрі́вник,
Нас підгодовує прогірклим полино́м.
Бодай, чи впізнаю свої "розко́ші".
Боже! То було, кажеш, так давно?
Снігами пам'ять припорошив.
А хто? Кому і ким це право все ж дано́?
Багато запитань...Хто відповіді дав би?
Портрет німий в кутку отам стоїть...
А хтось портрет за гріш продав би,
Так йдемо ми містком над прірвою століть.
Я свій портрет в тих дебрах відшукала:
У тих очах ще повно ясних мрій.
Та добре, мамо, ти казала -
Боїшся бджіл - не лізь, не рухай рій.
Та скільки я ті бджоли не минала,
Мене всі жала мітили, як ціль.
Я все ж з молитвою вставала,
А ви казали, що в моїй душі є цвіль.
Ніхто з пеньків не бачить свого моху:
Лише, щоб руки, як гілки - навхре́ст.
І я вже змінююсь потроху...
Перепочила. Й легше нести вже свій хрест.
Привіт, мій старенький сивий годинник!
Боже, дай заведу - відстукуй ще літа!
Я не шукаю, друже, винних,
Бо арифметика мого́ життя проста.
Минуло...Ні додати, ні відняти.
Ділитись можу я лише з дітьми,
Що ще додати? Що додати?
Піду відчи́ню - хтось стоїть під ворітьми́.
