- Мій любий, що ти робитимеш з цією премією?...Знаю, знаю, що оце подумав і як хочеш мені відповісти – в „Ощадбанк”, під його стабільність та надійність? Так? Ну звичайно вгадала! Ти ж в мене економіст! А між іншим, попереду літо і, якщо не рахувати чотирьох – п’яти літних суконь, так в мене ну просто нічого немає (і вдягнути)...
- Що, ці два костюми, які лежать в шафі запаковані? Ну знаєш, мені краще знати в який сезон їх одягати! І з яких це ти пір почав так детально розбиратися в жіночих туалетах (нарядах)? Чи не з того часу, як в тебе з’явилася молоденька та привабливо струнка секретарка?...Так, так, я оце недавно була в тебе на роботі і бачила, як вона одягається. І мене обурює твоє відношення до мене взагалі...
- Ні, я не влаштовую бурю в склянці води. Просто ти несправедливий до мене. І мені здається, що знову починає руйнуватися наше сімейне щастя....
- Чого я хочу??? Боже мій! Чого я хочу!? Оце вчора у нас була Валентина Петрівна...
- Яка Валентина Петрівна? Дружина твого замісника (заступника)... А на ній таке чудове плаття, що мені аж дух захопило. І зовсім не дороге – 95 крб. Столиця ж поряд. Там вона його й придбала.
- Чого я хочу? Ні, я не морочу тобі голову. Сьогодні п’ятниця. На роботі в тебе зараз гарячий час і ти, як завжди, працюватимеш у вихідні дні. А ми з Сашком не хочемо тобі заважати і на вихідні гайнемо в Київ, можливо мені пощастить, і я все таки придбаю омріяне (вимріяне) мною плаття. Згода?
- Так, любий, ти як завжди правий, з квитками важко, але я, зважуючи на твою працю та зайнятість, ще вчора, відразу після відвідин Валентини Петрівни негайно подалася в каси і придбала квитки туди й назад, так що в неділю о другій годині дня чекай нас. Але перед цим не забудь здати прання, прибрати в квартирі, закупитися продуктів на неділю...
- Чому я жартую? Ні, навпаки. Зміна роботи для тебе буде справжнім відпочинком, а виробничі справи потрібно вирішувати в робочий час, на роботі. Надіюся, в хвилини затишшя, ти зможеш оцінити моє піклування про тебе, тим більше, що мою поїздку, в принципі, нами було узгоджено за декілька хвилин до того, як я намалювала перед тобою можливість відпочинку на вихідні. Ага, ось що ще – з цією поїздкою я так закрутилася, що не встигла нічого приготувати на обід. Але це хай тебе не засмучує. Все необхідне для приготування їжі є вдома. Якщо чогось і не вистачає, то ти, я думаю, із задоволенням прогуляєшся в магазин і подихаєш чистим повітрям... До зустрічі в неділю і не забудь приготувати нам смачний обід, а то сам знаєш, як готують в їдальнях...
-Добродію, швидше, будь – ласка, ми не повинні спізнитися на київський потяг. Ви чоловіки, як діти – все вам потрібно пояснити та розказати.
Київський потяг нікуди не поспішав і покірно чекав чергову пасажирку з сином, які, завдяки майстерності таксиста – аса, щасливо та завчасно зійшли на нього та згодом, без будь яких пригод, дісталися міста Києва.
Столиця зустріла їх привітно: приємна літня ранкова прохолода вологих тротуарів і скверів, після недавнього їх поливу та зрошення, п’янила ранковою свіжістю; відсутність галасливого натовпу приємно дивувала, а поодинокі перехожі, як і автомобілі – заспокоювали. Місто прокидалося після чергової робочої неділі. Воно – немов жива істота, генерувало та випромінювало в простір енергію успіху та бадьорості – невід’ємні складові хорошого настрою, сповнювало оптимізмом. День починався піднесено і, що основне, обіцяв бути чудовим. Літня спека та біганина по магазинам – були ще по переду, а поки що, наші герої, а вірніше – героїня з синочком, набиралися сил та поживних речовин в кафе. Сашко, як не дивно, не проявляв ніякого інтересу ні під час поїздки, ні зараз. Здавалося – він був поглинутий собою, своїм внутрішнім космосом. І дійсно, воно було так: в маленьку дитячу душу та дитячу голівку (при допомозі телевізора та відомої науково – пізнавальної програми «Очевидное — невероятное»*), був посіяний бентежний сумнів відносно можливості існування чужих цивілізацій (і всього такого іншого) на далеких планетах інших зоряних систем. А що дядечки Шкловський** та Капіца, дуже розумно і складно говорили, із чого Сашко зрозумів одне – що все неймовірне, може бути очевидним, і навпаки; він зараз відкривав свій Всесвіт, що лежав у безкінечному пізнаванні та розумінні навколишнього середовища, де окремою планетною системою виділялася його сім’я – татко, мама і він, центром якої була його матуся, котра з неймовірною силою притягувала до себе все і всіх, і так само – могла притягуватися до всього і всіх. А це вже було за межами його розуміння. Адже за п’ять хвилин до приходу Валентини Петрівни вони з мамою остаточно і твердо вирішили переконати їхнього татуся в крайній необхідності поїздки на вихідні дні на море. Мама навіть наповнила запасні каністри з бензином, як і заправила авто, а все необхідне для подорожі було зібране та запаковане в машину. А сукня у Валентини Петрівни звичайна шматка, тільки якась дуже різнокольорова...
Сашко настільки заглибився у свої міркування про не здійснену подорож на море і різнокольорову шматку, (яка стала на заваді цієї подорожі,) з однієї сторони і можливістю існування життя на планеті Марс, з другої сторони, що зовсім не помічав, як вони з мамою обійшли комплекс магазинів на бульварі Лесі Українки, побували в ЦУМі і попали, нарешті, в універмаг „Україна”. Сашко продовжував розмірковувати, керуючись своєю дитячою логікою. Як це так могло статися, що якась яскрава шматка затьмарила розум його матусі? В його логіку маленької людини це не вкладалося. Звідки ж йому було знати, що його матінка – жінка і що логіка в неї не людська, а жіноча? Дилема бентежила його більше і більше, поглиблюючи його роздуми. А як би поступив марсіанин? Що би він вибрав: шматку чи море?
- в цей час – уява хлопчика намалювала йому химерну постать марсіанина з якоюсь чудернацькою головою, над якою стирчав тоненький стержень антени;
- в цей час – вони проходили через відділ електротоварів і треба було так статися, що ця дивна голова, але вже без самого марсіанина, потрапила Сашкові на очі, і він, на якусь хвильку загаявся, зупинився;
- і саме в цей час – бурхлива уява його матері малювала мету їхньої подорожі у відділі жіночого модельного одягу, і ескалатори підносили її все вище тай вище, все далі і далі від сина, який зачарованими очима дивився на голову марсіанина. Два бронзових кільця прикрашало її: одне, менше в розмірах, стискувало обручем верхню частину голови, друге кільце, значно ширше, знаходилося в нижній частині. Обручі з’єднувалися між собою за допомогою бронзових прутиків, конфігурація яких, при дивному збігу обставин і освітлення, нагадували фантастичні риси обличчя. Все це доповнювала антена.
Відділ електротоварів працював буденно. Покупці вмикали і вимикали люстри, бра, канделябри, підсвічники, торшери, плафони, настільні лампи і різноманіття лампочок, що сотнями люкс випромінювали в зал світло, обігріваючи простір, кидаючи дивні тіні довкола. Короткий суботній робочий день добігав кінця. Молоденька учениця – продавець, чарівно посміхаючись покупцеві, плавно розвернувшись, подалася (попливла) у ту частину відділу, де були сконцентровані новинки. Цього покупця зацікавила люстра з двома бронзовими кільцями і надзвичайно відшліфованими гранями. В цю мить, коли вона, простягнувши руки, нахилилася до люстри, крапля поту, підступно ковзнувши скронею, сповзла з чола на кутик лівого, феєрично розмальованого ока, загрожуючи розмазати косметику. На якусь долю секунди її увага з лампи була перемкнута на піт. Але не встигла вона зупинити цівку поту, як люстра під її руками задрижала, почала рухатися і якось неприродно загула. Вираз неймовірного страху спотворив старанно створений „образ дівчини з універмагу” і крик відчаю та жаху наповнив відділ. В метушні, що потім зчинилася, було побито декілька плафонів. А дві хвилини до цього рейваху та галасу, мати Сашка, за два кроки від мети її подорожі, подумки тріумфуючи, бо плаття, яке вона побачила у відділі, було ще яскравіше та екстравагантніше, ніж у Валентини Петрівни, раптом з жахом помітила відсутність Сашка. Майбутній вихід тріумфаторки відмінявся – він щез, натомість виник (/нуло почуття) переляк(у) і істерика. Вона почала несамовито і безсистемно метатися по універмагу, з її впевненого та самозакоханого виразу обличчя, як ї з модної зачіски, позлітало все наносне, зверхнє. Які плаття? Які речі, коли загубилася дитина? В ці хвилини істинного хвилювання і почуття, вона була по справжньому чудова і прекрасна. Відчай її посилювався щохвилини; забившись у якийсь закуточок, як те затравлене звірятко, вона дала волю почуттям і розридалася. Крізь щирі сльози каяття, до неї долинуло оголошення по гучномовцю, що її, маму Сашка, чекають у відділі електротоварів. Це її і заспокоїло, і насторожило водночас. Вдихнувши на повні груди повітря, ластівкою пурхнула у відділ електротоварів. Материнська інтуїція і на цей раз не помилилася: її чекав там Сашко в оточені почесної варти адміністрації універмагу. В Сашка на голові бовваніла якась чудернацька гранована куля з двома кільцями, стержнем і товарним цінником/ярликом на 120крб. Але при чому тут ця штукенція і що вона робить на голові її чада? І чомусь не знімається? Не тямлячи себе від щастя повернення дорогоцінного синочка, вона зупинилася поглядом на сердитих і набурмосених обличчях адміністрації, представник якої в деталях обмалював картину і суму заподіяного Сашком збитку – 95крб. Вона насилу вмовила їх не писати відношення за місцем проживання та на роботу чоловіка. До останньої копійки розрахувалася – на це пішла і премія чоловіка, і те, що вона взяла на випадок зустрічі з „дефіцитом”. Залишилося 5крб. та 20коп. За три карбованці придбала простенького рушничка і загорнула Сашкову голову в люстрі, чим відразу викликала його невдоволення. Ще б пак, адже світло перестало падати на кришталь і заломлюватися в середині всіма барвами веселки, що перервало трансляцію марсіанської хроніки. Але незадоволення його матері було ще більшим і Сашко відчув це відразу, як тільки вона взяла його за долоньку.
По дорозі до тролейбусу його сіпали раз за разом і частенько давали стусанів, бо Сашко плутався і не дуже вже і поспішав, так як мав на це декілька поважних причин: по-перше, крізь його скафандр-шолом нічогісінько не було видно, тільки вузенька щілинка знизу, між шиєю і скафандром, давало йому можливість бачити свої ноги і те, що було під ними; по-друге, він хотів якомога довше розтягнути своє перебування в скафандрі, на відміну від матері, яка кинулася негайно шукати спеціаліста, спроможного звільнити люстру від Сашка; по-третє, він, не помітно від матері, крадькома, нарешті зробив щілинку в своєму тюрбані, яка пропускала сонячне світло на кришталь. В зв’язку з останнім, Сашко весь час намагався повернутися до сонця так, щоби на щілину попадав його прямий промінь: веселка, як казкова марсіанська хроніка, то спалахувала – починалася, то припинялася. Але ця орієнтація на сонце часто була протилежна тому напрямку, в якому тягнула його мама і це крутійство Сашка викликало її додаткове роздратування. Куди подівалося самозадоволення від того, що на неї звертають увагу юрби прихожих, надовго зупиняючись, проводжаючи її зачудованим поглядом.
Закони життя великого міста невблаганні: після 18-00 кількість людей на вулицях нестримно збільшується, метушня також. Ні, якомога швидше в тролейбус, на вокзал і додому. Хай вже мій любий чоловік морочить собі голову з цією новинкою – над-тривким кришталем і своїм сином, вихованням якого він зовсім не займається. Заради його роботи, я пішла на цю поїздку, а він, там, мабуть – при-спокійненько, так-собі – без мене відпочиває!???...Стривай, егоїсте!!!...
На зупинці, бажаючих сісти в тролейбус виявилося більше ніж достатньо. Закінчивши базарування, попродавши свої сільськогосподарські продукти та скупившись, селяни поверталися додому із своїми клумаками, кошиками, відрами, торбами і торбинками, мішками та лантухами, різноманітними коробками та ящиками, набитих необхідним для домашнього господарювання крамом. Дехто мав ще і свій транспортний засіб – „кравчучку”. Всі ці пасажири були різні за вікам, вагою, соціальним статусом, але їх всіх об’єднувало одне бажання – зайти першими і встигнути сісти на вільні місця. З прибуттям тролейбуса ажіотаж та напруження на зупинці збільшилися. Пасажири дружно поперли на двері, як на амбразуру. Людський потік підхопив спочатку Сашка, потім його маму тай поніс їх, закрутивши, як у вирі. Хлопчина заходив чи запливав в тролейбус, як лунатик, чи риба-луна, руками – щупальцями намацуючи собі прохід. Хтось неохоче звільнив йому місце та посадив його. Нарешті підплила, як в акваріумі, мама і стала поруч на якір, міцно вхопившись за бильце сидіння. Сашко це почув, бо вона власне закінчувала свої роздуми енергійною фразою, вимовленою про себе „... Стривай егоїсте!!!”.
Гамір у тролейбусі поволі вщухав. Сашко знову захотів піймати в щілинку сонячний промінь і почав вовтузитися на сидінні, бо його ноги були затиснуті кошиками так, що він не міг поворухнутися. Напружившись, посунув кудись кошика. Як це з’ясувалося через декілька секунд, той кошик, що кудись зник, насунувся на ногу матусі, що стояла поруч і зачепив її колготки, зробивши там чималеньку дірку. Це вже було останньою краплею в безмежній чаші її ангельського терпіння: чаша переповнилася і його матінка дала Сашкові, як їй здавалося, непомітного для інших, але замашного стусана, після чого кутиком губ нервово, час від часу, безрезультатно намагалася здути зі скроні пасмо волосся – такі собі крученики Афродіти. Якийсь пасажир зробив зауваження, що з дітьми, мовляв, так не можна. На що більша половина тролейбуса почула відповідь, що це не дитина, а страхіття якесь. Страхіття сиділо тихенько і самотньо. Поки відбувалася ця розмова сталося наступне: від стусана чомусь розв’язався рушник і впав на коліна хлопчика. Сонячне світло дивною, казковою веселкою – феєрії світла, заграло в тролейбусі, як і в середині люстри. Сашко від задоволення аж загув, а його голос був незвично підсилений люстрою та прозвучав вражаюче неприродно. Пасажири, в захоплені від цього світового та звукового ефекту, прийшли в надзвичайно збуджений стан. Згодом сміх та пожвавлення почали згасати, та незабаром – вщухли взагалі. Сашко притулився до матусі і з дитячою безпосередністю спостерігав казкову гру світла. Йому було байдуже до навколишнього гамору. Коли гамір вщух, Сашко вирішив поділитися своїм захопленням баченого з мамою і сказав: „Мамо! Мамо! Мені тут так добре. Я тут наче марсіанин!”. Його голос знову був незвично підсилений кришталевою кулею із бронзовим звучанням і ефект від цієї фрази не заставив себе довго чекати – сміялися всі: і дорослі, і малі, бабусі і дідусі, два міліціонери і один військовий. Сміялися, витирали сльози і знову сміялися. Довго сміх не затихав в тролейбусі. Люди неначе змінилися – враз подобрішали, полагіднішали; зморшки порозгладжувалися, думки набирали оптимістичного змісту. Мати Сашка сміялася щиро з усіма. Вона коротко розповіла цим прекрасним людям про халепу, внаслідок якої Сашко став марсіанином. Люди реготали і плакали водночас. А вона і її душа почували себе легко та радісно, і це почуття було полярне тому відчаю, який так недавно виник від усвідомлення утрати сина. Сміявся і Сашко, сміявся по марсіанському. Звук його особливого сміху викликав нову хвилю загальних веселощів. Раптом тролейбус зупинився: „Кінцева зупинка – залізничний вокзал! Щасливої вам дороги – товариші! Хай щастить тобі, марсіанине!”.
Ще зовсім недавно, ці незнайомі, чужі один одному люди, які штовхаючись, заходили в тролейбус, поведінка яких прикро вражала стороннього спостерігача, розходилися, як давні добрі знайомі, щиро потискуючи один одному руки на прощання. Незнайомі привітні обличчя донесли марсіанина в купе вагону. Сашко на деякий час став соціальним філософським каменем, який пробуджував кращі людські якості – він об’єднував людей, концентрував добрі почуття, відганяв зло.
Проводжала його велика група людей, яка (котра) після від’їзду потяга ще довго збуджено і щасливо гомоніла. І хто знає, можливо оцей хлопчик, з його природним даром зосередитися і буде першим марсіанином – людиною, яка ступить на іншу планету, несучи з собою незабутні спогади та людяність людства, представником та послом якого він і (стане) є.
Почато: 05.1986р.(85%); Закінчено: 24.01.1988р. Легкі правки та доповнення, друк: 17.03.2005
* Очеви́дное — невероя́тное» — радянська і російська науково-популярна телевізійна передача, що виходила з 1973 по 2012 рік. Її перший випуск вийшов на екрани 24.02.1973р. Незмінним ведучим передачі був радянський та російський вчений-фізик, професор Сергій Петрович Капіца.
** Шкловський Йосип Самуїлович – видатний український радянський вчений астроном, енергійний прибічник можливого існування життя на Марсі.
ID:
817197
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.12.2018 22:35:29
© дата внесення змiн: 11.12.2018 22:35:29
автор: І. Оболонський
Вкажіть причину вашої скарги
|
